Галаштів у Неліпині Чи знаємо ми своє село, або Що таке “Галаштів” у Неліпині? 09.06.2026 ● 10:26
Запитати молодь нашого села: “Що то таке “Галаштів?” Більшість з них не відповість, а дехто, можливо, і покаже місце, але більше нічого не розкаже. А це одне з місць, яке в ХІХ ст. та на початку ХХ ст. знав кожен відпочивальник Неліпинського курорту, не кажучи про місцевих жителів. Тому хотів би при відкрити сторіночку нашої історичної місцевості.
Як відомо, на початку ХІХ ст. в селі був відкритий курорт, який швидко ставав популярним. Працював він з травня до середини жовтня, але крім лікування відпочивальникам потрібно було якесь дозвілля.
Навколо курорту почали з’являтися ресторанчики, кегельбан, більярдна, танцювальний майданчик з музикантами, театральна сцена, де виступали артисти з Угорщини, Румунії, організовувались різні туристичні маршрути (піші, на конях, поїздом, — авт.) у гори та навколишні села, для мисливців організовувались (через місцевих єгерів) полювання.
Ще один вид дозвілля — ловля риби у річці чи озері, яке було штучно створене. Крім цього, тут можна було поплавати на човні.
На кадастровій мапі 1865 р. та старих листівках (1910 р.) воно позначене як “Галаштів” (угор. Halastő, — авт.).
“Hal” — риба, “tő” — озеро, тобто, тут було рибне озеро.
До речі, урочища чи мікрорайони “Галаштів” є в багатьох селах нашого краю (в Білках, Ясінях) й зараз, де також колись розводили рибу.
Відомо, що штучне розведення лососевих у Неліпині почали ще в ХІХ ст. — з 1890 до 1920 р. — де був цілий комплекс з інкубації ікри і вирощування мальків до столово-зрілої форелі (писав “Ужгородський вісник”, — авт.).
Озеро було невелике — біля 1,5 гектара, — але дуже мальовниче, знаходилось між урочищами “Горб” та “Верх квас” на Хютарському потоці. Було оточене деревами та зарослями кущів, які створюють затишну ауру.
Озеро змінювалось кожен день залежно від пори року: взимку вода була прозорою, можна було бачити дно, вимощене буковим брусом, та як понад дном плаває риба.
Влітку вода ставала мутнішою і лише легкий бриз від весел порушував дзеркальну поверхню озера, коли на деревах опадають листя — вода міняє свій колір зеленого на коричневий, а потім на синій.
Щоб з потоку вийшло озеро, була зроблена гребля висотою понад 3 метри та довжиною понад 50 метрів, посередині дамби був шлюз, через який за потреби робився контрольований спуск води (наприклад, для очищення від намулу, — авт.). Дно озера було вимощено буковими брусами, глибина озера в окремих місцях сягала до 3 метрів.
За течією вище були збудовані ще дві греблі, але вони були менші як за висотою, так довжиною — щоб розділити озеро для прогулянки на човнах та розводити риби. Між другою та третьою дамбами був рибник з рибою (стругами, — авт.).
Праворуч від озера була ґрунтова дорога. В “мокру” погоду тут був лише піший прохід, для цього слугував шлагбаум, що забороняв проїзд на конях, з бричкою, а пізніше на автомобілі. Поряд стояла будівля з “пристанню” для прогулянкових човнів.
Стара листівка. Джерело: Darabanth
Дорога вела в урочище “Хютарь”, де була також зона відпочинку: прогулянкові доріжки, лавочки, гойдалки, спостережні вежі, клумби з квітами і т. д. Звідси навпростець через смерековий ліс можна було скоротити дорогу до курорту.
З приходом радянської влади озеро стало власністю колгоспу. Вирощувати рибу було затратно, вигідніше було вирощувати вівці, корови, свині. Хоча поки водилась риба в озері, колгоспні сторожі (“керитови”) охороняли озеро.
Одна людина розказувала, що 10-15 річною дитиною наприкінці 40-х років часто ловила рибу в озері на вудочку, та побачивши “керитова” (на той час це був Барна-бачі, — авт.) тікала, щоб її не зловили та не оштрафували батька.
Наприкінці 50-х унаслідок безгосподарності колгоспу вода підмулила дамбу, і тисячі (близько 20-25 тис.) кубів води хлинуло на урочище “Торговий”, підтопивши будинки на своєму шляху.
Опісля рибник ніхто не відновлював, хоча у “колобанях” Хютарського потоку до 70-х років можна було зловити форель.
Тепер на колишньому озері побудовані будинки та молитовний дім ЄХБ.
Михайло Воронич
Інші статті автора:
- “Музиканти нашого села 70-80-х років”. Михайло Воронич про ВІА Неліпина;
- Про дві знаменні дати з історії Неліпина.
