3372 «Едік намагався здобути перемогу для всіх нас», – сестри загиблого воїна зі Сваляви Едуарда Пивкача
За два місяці, у грудні, виповниться рік з трагічної загибелі свалявчанина, героя-воїна Едуарда Пивкача. 33-річний чоловік проявив вольове рішення йти на захист рідної держави. І хоч його бойовий шлях обірвався украй різко та несподівано, завдяки його жертві ми щодня відчуваємо життя. Нинішня публікація пронизана спомином рідних сестер Тамари й Крістіни про старшого брата й відданого українця.
Захисник з дитинства
–Дівчата, старший брат – це завжди про опіку й турботу, тим паче до сестер. Яким був Едуард у відносинах із вами?
Т.: – У сестри більше спогадів, бо в них різниця чотири роки, а в нас аж 10. І коли я підросла, він навчався у Києві, а далі мешкав в Ужгороді.
К.: – Так, справді, спільних дитячих спогадів у мене було більше. У нас не виникали ситуації, як це буває, що брати і сестри б’ються чи сваряться, ми завжди чудово дружили. У школі Едік мене захищав, наприклад, від хлопців, які кидались сніжками взимку.
Т.: – Теж пригадую, що була в першому класі, а брат в 11-му, і він приходив на перерві у наш клас, малював мені та однокласникам різне – хто що просив. Едік, до речі, дуже гарно малював. А також, коли я вже була у підлітковому віці, перепитував мене, чи я не зустрічаюся раптом зі старшими хлопцями, наставляв, щоб думала головою. Розумів, що я наймолодша і вже виросла, тож турбувався.
– Як ваш брат вирішив йти на передову?
Т.: – У серпні минулого року написав добровільну заяву в ЗСУ, а нас опісля повідомив про ухвалене рішення. На той час, він працював на «Flex» в Мукачеві.
– Як пояснював свій вибір?
Т.: – Казав, що це його рішення і просив нас прийняти його. Однак батько був дуже проти, відмовляв його. У нас з сестрою був шок…
Інтелектуал-художник
– Едуарда одразу направили кудись нести службу?
Т.: – Спочатку три місяці був вдома, у роті охорони ніс службу. Потім сам хотів змінити дислокацію, писав рапорт і просив направлення на посаду оператора дрона. Едік дуже бажав допомогти армії своїми знаннями, навіть придбав собі дитячий дрон і тренувався у дворі, постійно вчився як керувати ним.
– Ви згадали про хист брата до малювання, а також про його знання. Яку він мав освіту?
К.: – Спочатку навчався у Свалявській гімназії, далі вступив до Київського національного авіаційного університету і провчився там п’ять років, відтак у нього була інженерно-технічна освіта. Крім того, під час навчання в школі відвідував свалявську школу мистецтв, закінчив повністю усі класи з образотворчого мистецтва.
Т.: – Малював і під замовлення портрети, і фарбами пейзажі. У школі, де ми навчались, уже роками на другому поверсі висить його картина, він її сам подарував керівництву.
– А чиїсь портрети із родини малював?
К.: – Мій малював на папері формату А4 і також батька. Перестав малювати, коли пішов вчитися, бо у студентстві часу стало обмаль. Але талант не зник з роками, свого роду релакс для себе мав.
Т.: – І знайомим малював, мав від них замовлення.
– Де працював за життя?
К.: – Працював у Перечині на хімічному заводі, років два. Був доріс до досить високої посади, адже завжди виділявся завдяки здобутій освіті, мав загострений розум, багато в чому розумівся. Едік і мені пояснював по фізиці елементарні речі, по поличках розкладав, що і чому відбувається. Усюди, де працював, прагнув вдосконалити і покращити умови роботи для людей. Ось і на заводі «Flex» створював програму оптимізації роботи. Уже посмертно керівництво видало грамоту за принесену користь, а також фінансову премію. Свого роду в ньому поєднувались і технічний, і творчий напрями.
Т.: – Згадую, яким брат був дисциплінованим сам до себе. Мав проблеми зі спиною, то на стіні біля робочого столу прикріпив лист із вправами і відзначав, коли потренувався.
К.: – По факту він не мав йти на війну, бо мав дві грижі, ходив на масажі. Але, незважаючи на стан здоров’я, все одно виявив бажання. Едік ніколи не відмовчувався, завжди висловлював свою думку.
Штурм Бахмута
– Так розумію, що Едуард після перебування у роті охорони вирушив на передову?
К.: – Він зголосився сам, коли керівництво запитало, хто хоче дислокуватись. Відтак став військовослужбовцем 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, а оператором дрону, на жаль, так і не став. Був відправлений спочатку на загальні навчання, це було в листопаді. У них там місяць тривала військова підготовка. Далі два тижні проходили тактичне навчання з іноземними інструкторами в Бахмуті.
Т.: – До речі, брат один серед інших володів англійською мовою. Навіть голос зривав, бо доносив побратимам перекладену інформацію від інструкторів.
– Як далі розвивались події?
К.: – Вони отримали наказ йти штурмом на Бахмут, це відбулося 17-го грудня, а вже 19-го брат загинув (плаче – авт.).
Т.: – 18-го грудня Едік надсилав аудіоповідомлення, казав, що йдуть завтра на штурм і якщо за тиждень не дасть про себе знати, то аби ми били на сполох. Він розумів, що йдуть під ворожий вогонь. Як стало відомо, загинув внаслідок бойового зіткнення з російськими окупантами. Судмедекспертиза встановила, що це були вибухові травми від ворожого обстрілу.
– Хто вас сповістив про загибель Едуарда?
Т.: – Я надіслала йому смс: «Ну що ти там?». І два дні не надходило відповіді. Прийшовши на роботу, почула розповідь колеги, що помер її сусід під Бахмутом, ось тоді я і почала хвилюватися.
К.: – Ми ж знали, що він пішов на штурм і переживали, але такого ми собі не могли навіть уявити. Ми не очікували, адже це сталося за дуже короткий період його перебування на передовій. Ще й наша мама Неля, яка працює в Чехії, 21-го грудня приїхала додому у відпустку, фарбувала волосся бабусі, а тут приходять з військкомату повідомляти, що Едік загинув (плаче – авт.).
Т.: – Ми увечері мали всі зустрітися на честь приїзду мами в сестри вдома, але мама зателефонувала мені і сказала прийти до дому батьків. Я була здивована чому туди.
К.: – А я сама телефонувала мамі, бо вона вже мала прийти до нашого будинку, а її все не було. От тоді вона повідомила мене про трагічну звістку, ми з чоловіком поїхали до неї одразу.
Т.: – Як ми зайшли, мама одразу почала плакати, каже «У мене погана новина…». Я тільки встигла промовити: «Не кажи, що Едік…» (плаче – авт.).
К.: – Батько Василь на той момент був по роботі у Виноградові і мама його повідомила телефоном. Ми дуже переживали за те, як він доїде додому, адже була зима. Як зайшов в кімнату, страшне як плакав. Нам не вірилося, що Едіка немає в живих. Далі батьки поїхали поїздом на впізнання тіла. Згодом, як доставили тіло, ми з сестрою були в моргу в Сваляві. Тіло було понівечене, тільки за давнім опіком на лівій руці ми його впізнали…
Т.: – 31-го грудня відбулося поховання. Багато людей прийшли на похорон: однокласники, друзі, вчителі, навіть товариш-одногрупник з Києва. Одногрупники, до речі, збирали йому на амуніцію кошти, щоб він не з порожніми руками йшов на війну.
– Мабуть, і Едуард був щирим у ставленні до людей?
Т.: – Був дуже веселий, позитивний, виступав у команді КВК в університеті. Є збережені записи на дисках, ми дивилися його виступи, і нас двох брат постійно смішив.
К.: – Його однокласники зі школи говорили, що він був веселий, запрошував їх на каву поспілкуватися, підтримував зв’язок.
– У нього була власна сім’я, діти?
Т.: – Він мав дружину Інну і 7-річного сина Максима. У травні 2021 року вони з дружиною розлучилися за спільною згодою. Оскільки Інна з сином мешкають в Чехії, то приїжджали цього року влітку в Сваляву, були з нами біля могили Едіка. Дружина була в шоці, коли дізналась, що він загинув… За сина Едік постійно говорив, вони щодня розмовляли по відеозв’язку ще до війни. Були дуже близькими, полюбляли жартувати.
– Як шануєте пам’ять про єдиного брата?
Т.: – Стараємось ходити на цвинтар, батько щотижня йде. Прибираємо, квіти висаджуємо та й молимось…
К.: – Завдяки Едіку ми можемо спокійно тут жити, ходити щодня на роботу. Він намагався здобути перемогу для всіх нас…
Розмовляла: Ольга МОЛНАР
Локація для інтерв’ю від кав’ярні-кондитерської «Mirella»
Читайте також: Як у Сваляві прощалися із загиблим на війні героєм Едуардом Пивкачем
