За інформацією: Суспільне.
Військовослужбовець 128-ї ОГШБр Анатолій. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Анатолій із позивним П'яний — військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом з селища Воловець. До повномасштабної війни їздив на заробітки за кордон або працював у себе вдома. У перші дні російського вторгнення 40-річний чоловік сам пішов у військкомат і попросився в 128-му ОГШБр, де є його товариші. З того часу служить у штурмовому підрозділі водієм.
Позивний у чоловіка не випадковий: він співзвучний із прізвищем бійця. Так жартома кликали його ще з дитинства, і прізвисько прижилося вже в Збройних силах.
Історію Анатолія розповіли на Facebook-сторінці бригади.
За понад три роки в армії військовослужбовець керував багатьма машинами: і великими повнопривідними вантажівками, серед яких трофейний "Урал", взятий на Херсонщині восени 2022 року, і пікапами, і звичайними позашляховиками, і кросоверами. Це були машини з механічними й автоматичними коробками передач, із правим та лівим кермом, дизельні й бензинові. Частину техніки підганяли волонтери, а на частину доводиться скидатися самим бійцям.
"Загалом у мене було понад 15 машин. Ця L 200 вже у мене пів року, що дуже довго, бо буває так, що в перший же виїзд машина "мінус", а наступного дня береш іншу, і вона теж одразу "мінус" — підривається чи спалюють дроном. Найкраща для наших умов машина, з мого досвіду, це пікап Mitsubishi L200. Причому старий, початку 2000-х років випуску, оскільки у нього дуже хороша прохідність, чудова витривалість та й запчастини можна дістати недорого", — розповів боєць.
Головні обов’язки Анатолія — це доставка боєкомплекту та провізії на позиції або якомога ближче до них, завезення й вивезення піхотинців під час мініротацій, евакуація поранених і загиблих. Як водій, чоловік добре орієнтується на місцевості, до того ж має хороший нічний зір, що дуже важливо, адже біля лінії зіткнення машини їздять без світла.
"Я ніколи не панікую. Якщо хтось панікує, йому не варто сідати за кермо. Там потрібен холодний розум, тим більше коли везеш людей. По ходу маршруту завжди дивлюся, де можна сховатися чи розвернутися у випадку небезпеки. І маю на увазі, що з’їжджати з колії не бажано, бо збоку можуть бути міни", — сказав чоловік.
Військовослужбовець 128-ї ОГШБр Анатолій. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Машина Анатолія неодноразово ставала ціллю для російських військових.
"FPV-шки по мені лупили багато разів, вони вже у 2023-му почали на нас полювати. Росіяни ціляться в лівий бік, де сидить водій, а я іноді їжджу на машині з правим кермом, і це мене виручало. Одного разу я втік від FPV-шки — летів посадками 120 кілометрів на годину на 5-й передачі. Наш ротний бачив це з позиції й сказав по рації, коли дрон відстав. Іншого разу мені дуже пощастило. Я віз піхотинців на заміну й застряг уже біля кінцевої точки. Довелося провести хлопців пішки. Йдемо, і тут я бачу міну, яка лежить прямо в колії. А трохи далі на землі сидить російський дрон на оптоволокні й чекає транспорт, економить заряд. Нас, піших, він не помітив. Тобто, якби машина не застрягла, і я поїхав далі, то або підірвався б, або потрапив під атаку дрона", — розповів боєць.
Одного разу Анатолій наїхав вантажівкою на протитанкову міну.
"Відвіз уночі хлопцям колоди для будівництва бліндажів і коли повертався, зачепив міну. Це був тримостовий ЗІЛ-131 — повнопривідна велика вантажівка. На щастя, я в машині був сам, і наїхав на міну правим колесом середнього мосту. Мене засліпило, ЗІЛ підкинуло, він ще прокотився кілька метрів, але не заглохнув. Розплющую очі й розумію, що був вибух, але спершу подумав, що FPV. Вибухова хвиля пішла в бік кабіни, вона загорілася, пасажирське сидіння викинуло вперед разом із лобовим склом, двері розчахнулися, капот підняло. Я вискочив із машини й побіг до посадки, бо подумав, що якщо дрон-розвідник побачить, що я живий, то пришле ще одну FPV-шку. Помацав по кишенях – телефона немає, випав. Тоді я вернувся й ще витягнув з охопленої вогнем кабіни телефон. Навіть зняв на камеру палаючий ЗІЛ. Отримав тоді контузію, але до лікарів не звертався", – поділився водій.
Нещодавно Анатолій був у відпустці та зміг трохи відпочити й побути зі своїми рідними.
"Там немає війни, і люди, котрих війна не торкнулася (їхні рідні не воюють у ЗСУ), не розуміють, що це таке. Але всі питають, коли вона закінчиться. Я питаю у відповідь: "А що робите ви, щоб війна закінчилася? Ваші чоловіки або біля вас ховаються, або за кордоном на заробітках і не повертаються. А нас нема ким замінити". Мої два сини вже четвертий рік ростуть без мене і це дуже важко. Я пішов сюди за них, за своїх рідних. Бо якби росіяни дійшли до заходу України, воювати було б пізно", додав військовослужбовець.
