За інформацією: Суспільне.
Боєць 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Дмитро. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Дмитро — військовослужбовець 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Коли почалася повномасштабна війна, працював у Польщі, займався кораблебудуванням. Але на початку березня 2022-го звільнився й повернувся в Україну.
Історію бійця розповіли на Facebook-сторінці 128 бригади.
Коли почалася повномасштабна війна, Дмитрові було 22 роки. Він жив у Польщі. Каже, не міг спокійно працювати, адже бачив новини про те, що відбувається в Україні. Тому на початку березня 2022 року звільнився й повернувся на батьківщину.
"Мене ще з кількома українцями довезли до кордону, а далі ми пішли пішки. І там я побачив картину, яка мене шокувала й обурила. З боку України стояла величезна черга біженців, які намагалися виїхати за кордон, — здебільшого жінки з дітьми. По багатьох було видно, що вони втекли, як були, — в звичайному одязі, з мінімумом речей. І цю чергу в супроводі українських поліцейських об’їжджали дорогі машини й перетинали кордон у бік Польщі, після чого поліцейські розверталися і їхали геть. А жінки з дітьми й далі стояли, чекаючи, поки їх пропустять".
У 2017–2020 роках Дмитро служив за контрактом у ракетній бригаді, яку не задіювали в бойових завданнях. На початку широкої війни він не захотів повертатися в стару військову частину, тому певний час служив у роті охорони військкомату. А коли в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді сформували 1 стрілецький батальйон, перевівся туди.
"Я повернувся в Україну не для того, щоб сидіти в тилу, тому не роздумував. 1 стрілецький батальйон створювали на основі бійців із Хмельниччини, а я й сам із міста Городок, тому закономірно, що потрапив саме сюди", — розповідає Дмитро.
У підрозділі Дмитро займав різні посади — водія, оператора переносного зенітно-ракетного комплексу, також був піхотинцем. Найжорсткіше, каже боєць, було навесні минулого року на Запорізькому напрямку:
"Росіяни почали дуже тиснути й захопили одну нашу позицію. А нам, сімом бійцям, дали завдання відбити її. Зранку ми вийшли на визначену точку й зупинилися метрів за 400 від траншей, у яких закріпилися троє росіян. А потім пішли на штурм. Перед тим по траншеях відпрацювали наші дрони й арта, тому росіяни почали тікати, когось там і задвохсотили. Але ми цього не знали. Уже потім нам показали картинку з дрона, і ми побачили, що росіяни вийшли буквально перед тим, як ми застрибнули в траншеї. Вони навіть залишили цілий ящик із зарядженими магазинами до автоматів. А хвилин через 15 нас накрили "градами". Обстріл тривав аж до півночі. Ми всі вижили. Після півночі нас замінила піхота, а ми відійшли на запасну позицію трохи далі. Через кілька днів двоє товаришів, які йшли зі мною на штурм, загинули в ближньому бою".
Згодом Дмитро знайшов в інтернеті відео російського телеграм-каналу, яке показувало, як штурмова група 128 бригади заходить у траншеї, у ньому Дмитро впізнав себе і як бійців накривають "градами".
Нині боєць служить водієм у медичному пункті батальйону — виїжджає на точки евакуації й вивозить поранених товаришів у стабілізаційний пункт. Він має змогу звільнитися, бо для цього є підстави, проте продовжує службу.
"Моя мама має інвалідність 2-ї групи, вона наполягає, щоб я звільнився по догляду за нею, всі документи для цього давно готові. Але я відмовляюся. Що мене тримає? У нас у підрозділі дуже хороший колектив, до того ж я знаю, що потрібен саме тут", — каже Дмитро.
