За інформацією: Суспільне.
Молодший сержант 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Вадим. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Вадим — військовослужбовець 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Він родом з Харківщини. Більш ніж пів року прожив в окупації — його село розташоване за 22 кілометри від російського кордону.
Історію бійця розповіли на Facebook-сторінці 128 бригади.
48-річний Вадим — молодший сержант 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Село на Харківщині, в якому він живе, розташоване за 22 кілометри від російського кордону, опинилося в окупації через годину після початку повномасштабного вторгнення.
"24 лютого вранці ми прокинулися вже в окупації, — розповідає Вадим. — Питаю жінку, що робимо, будемо виїжджати на контрольовану Україною територію? Але на об’їзному шляху міст уже підірвали, а по трасі купа російських блокпостів. До Харкова від нас близько сотні кілометрів, і через наше село в тому напрямку кілька тижнів безперестанку йшли колони з російською технікою — колісною, гусеничною, бойовою, цивільною… А назад на трейлерах везли на ремонт пошкоджену. Частина поліцейських перейшла на бік росіян, тому окупанти зразу отримали списки всіх людей, якими цікавилися. В першу чергу затримували учасників АТО, в другу — тих, хто мав зареєстровану мисливську зброю. Ці списки мали на блокпостах, тому людей затримували й виловлювали будь-де".
Але місцеві, за словами Вадима, не опустили рук, хтось зварював і розкидав по дорозі "їжаки", які проколювали шини на російській техніці. Усіх, хто мав зварювальний апарат, теж виловлювали й вивозили в сусіднє містечко, повернулися одиниці.
Окупація тривала до осені 2022-го, а далі під час Харківського контрнаступу Збройні сили прорвали оборону військ РФ, які почали відступати:
"Із нашого села росіяни втекли без єдиного пострілу. Перед тим вони кілька місяців говорили місцевим, що ЗСУ найняли темношкірих, яким дозволено робити що завгодно, і дехто, повіривши цим байкам, виїхав на російську територію. Хтось потім повернувся через Білорусь і Польщу. Поліцейські, що співпрацювали з росіянами, втекли всі до одного, в останній день вони забирали в місцевих машини, на яких доїжджали до кордону й там кидали. Мені дивом пощастило, що не забрали старенькі «Жигулі»".
Після звільнення села Вадим на якийсь час повернувся до своєї цивільної роботи — працював водієм вантажівки на сільськогосподарському підприємстві. А далі пройшов ВЛК й потрапив у мінометну батарею 2 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, став навідником 120-го міномета.
"Багато разів виїжджав на бойові позиції, стріляв по ворогу й сам потрапляв під обстріли. Одного разу нас серйозно накрили з арти, дронів і мінометів, весь розрахунок отримав поранення й важкі контузії. Я теж потрапив на лікування, а після повернення працюю з нашими операторами БПЛА", — розповідає Вадим.
Родичі Вадима теж воюють у різних бойових частинах ЗСУ:
"Мій рідний молодший брат зараз на Покровському напрямку. Він піхотинець, отримав кілька поранень, і мені перед ним незручно, тому що йому зараз важче. Два племінники й племінниця також у ЗСУ, у мене практично вся сім’я воює. Я знаю, ця війна не закінчиться без мене, тому навіть не думаю, щоб якось «косити» чи йти в СЗЧ".
