На фото Михайло Переганя. Обробка: Art G
Чорні скелі, синє небо і нескінченний білий сніг. Тут немає напівтонів, а сонце палить так само нещадно, як тисне мороз.
Закарпатський альпініст Михайло Переганя підкорив масив Вінсон — найвищу точку Антарктиди та рухається на вулкан Сідлей.
Про те, чому цей континент не схожий ні на що інше у світі, та як вижити там, де намет — твоя єдина фортеця, закарпатець розповів виданню Svaliava.net.
Три кольори Антарктики
“Скільки я проходив гір в Україні, скільки в Європі — там усе плюс-мінус зрозуміло. Але Антарктида — це взагалі інша планета”, — розповідає Михайло.
Перше, що вразило альпініста, — це палітра кольорів. В Антарктиді існують лише три кольори: чорний, синій і білий. Білий сніг, синє небо та чорні гори. Така монохромність, за словами Михайла, з часом починає серйозно “тиснути на голову”.
Побут на межі: намет — не будинок із усіма зручностями
Експедиція розпочалася з бази “Юніон Глейшер”, звідки група, у складі якої, до речі, є і дві дівчини, рухається далі за маршрутом. Шлях Михайла лежав до масиву Вінсон. Проте Антарктида одразу показала свій характер: замість запланованих двох днів у “Лоу-кемпі” (другому таборі), команда провела там чотири.
“Від холоду взагалі ніде не можна сховатися. Будівель немає. Все, що в тебе є, — це намет. Але намет — це не будівля. Ти не можеш там нормально зігрітися”, — ділиться альпініст.
Михайло Переганя на вершині масиву Вінсон. Обробка фото: Art G
Попри екстремальні “мінуси”, сонце в Антарктиці — підступний ворог. Через розріджене повітря та відбиття від снігу воно палить шкіру миттєво. Без сонцезахисних окулярів тут можна осліпнути за лічені години, а без спеціального крему — отримати серйозні опіки.
Команда “титанів”
Михайло опинився у компанії справжніх легенд. Альпіністи з його групи піднімалися на Еверест. Михайло був єдиним у команді, хто ще не стояв на “даху світу”, проте закарпатський гарт дався взнаки.
“Я дуже багато тренувався і йшов на рівні з усіма”, — каже він, додавши, що штурм вершини та спуск зайняли у них всього 10 годин, тоді як інші команди витрачали на це 14-16 годин.
Шлях до вершини
Перехід до “Гай-кемпу” (висотного табору) став справжнім випробуванням. Кожен ніс рюкзак вагою понад 25-30 кілограмів. Підйом тривав 11 годин по “перилах” — закріплених мотузках на стрімких схилах.
Ніч перед вирішальним ривком була майже безсонною. На висоті 4000 метрів у Антарктиці дихати так само важко, як на 5000 метрів у Гімалаях.
“Я поспав лише пів години. Відчувалася висота, було дуже холодно, вітер пронизував до кісток”, — згадує Михайло.
Проте результат того вартий: швидке сходження, жодної травми чи обмороження — і заповітні кадри на вершині.
Попереду Сідлей — найвищий вулкан Антарктиди. Це автономна експедиція на тиждень, де не буде жодного зв’язку з цивілізацією.
Увесь цей шлях Михайло фіксує на камеру. Його мрія — не просто підкорити вершини, а показати цей суворий світ українцям на великих екранах кінотеатрів.
Далі буде.
Читайте також: Від закарпатських полонин до крижаного серця Антарктиди — інтерв’ю з альпіністом Михайлом Переганею.
