Микола Ворончук
Інтерв’ю з Миколою Ворончуком — бійцем 79-ї ДШБ, який знайшов нове життя у Сваляві. Як каже сам ветеран, колишніх воїнів не буває.
— Миколо, дякую, що погодилися поспілкуватися. Ваша історія — це історія вибору, адже ви мали “бронь” і могли не йти на фронт. Що спонукало вас, електрика залізниці, піти служити добровольцем?
— Я родом з Вінниччини, до великої війни працював електриком на залізниці. Так, у мене була “бронь”. Але я вважав, що захищати країну і родину — це мій обов’язок. Я ходив у ТЦК декілька разів, мене звідти буквально гнали, бо кадрів на залізниці бракувало, особливо з моєю спеціальністю. Але я не відступив. У серпні 2022 року я таки потрапив на фронт.
Фото: Микола Ворончук
— Куди саме Ви потрапили, у які війська?
— Я опинився у 79 десантно-штурмовій бригаді, в артилерії на Донеччині, це був населений пункт між Костянтинівкою та Часовим Яром. Спочатку був штурмовиком, провів декілька штурмів, а потім мене перевели у коригувальники артвогню. Це був 2022 рік, дронів бракувало, і потрібні були люди, які йшли на “нуль” і наводили нашу артилерію. Трохи пізніше я став уже безпосередньо артилеристом.
Ближній бій та чудо-порятунок
— Розкажіть про день, коли Ви отримали поранення.
— 16 січня 2023 року ми вийшли на позицію. Ми знали, куди йдемо і які можуть бути наслідки. Але так сталося, що зав’язався ближній бій. Ми одразу зрозуміли, що наші сили нерівні. Ми — вся група — чудово розуміли, що можемо не вижити.
Фото: Микола Ворончук
— І Ви залишилися єдиним, хто вижив?
— Так. Я був поранений. Вороги зайшли на нашу позицію і, на жаль, хлопців розстріляли. Мене роздягнули, залишили на морозі. Вони кинули фразу: “Нехай здохне як собака”.
— Як Вам вдалося врятуватися в таких умовах?
— Це звучить дивно, але їхні підлі дії врятували мені життя. Було дуже холодно, я був роздягнений, а в мене була сильна кровотеча. Через мороз і холод кров почала густіти, і я не стік кров’ю. Тобто їхні дії, які мали мене вбити, навпаки, врятували.
— Що було далі?
— Я довгий час лежав голенький на бруствері. Згодом мене помітив наш дрон “Мавік”. Я помахав йому рукою, показуючи, що живий. За мною прийшли наші хлопці, і я ще чотири кілометри під мінометним обстрілом біг до найближчого населеного пункту. Було “весело”.
Сім’я та новий дім у Сваляві
— Ви втратили руку. Коли Ви прокинулися після операції і побачили, що життя не буде таким, як раніше, що Вас “тримало на плаву”?
— У Покровську лікар перед операцією чесно сказав, що руку не врятувати через некроз. Я погодився. Коли я прокинувся без руки, я зрозумів: мені потрібно або адаптуватися, або здатися. Здатися мені не дали моя сім’я і дружина. Вони не вважають мене інвалідом. Це найбільший поштовх до дії. Я користуюся протезом на постійній основі і не відчуваю себе неповноцінним.
— Як Ви опинилися у Сваляві?
— Ми тут вже трошки більше півтора року. Приїхали сюди, коли я був на реабілітації після протезування. Дружині і синам тут дуже сподобалося — тихо, затишно, спокійно. Ми жартували, що придбаємо тут першу сімейну квартиру, і так сталося.
— Багато ветеранів стикаються з ПТСР та депресією. Як вам вдається справлятися?
— Я погоджуюся, що колишніх військовиків не буває. Але реабілітуватися мені допомогла дружина. Вона дуже вчасно приїхала, витягнула мене з того стану і не дала мені впасти у депресію, загнати себе думками, що я непотрібний чи інвалід.
Від електрика до підприємця
— У Вас двоє синів-підлітків. Чи важко ветерану утримувати сім’ю, особливо в теперішній час?
— Дуже важко, особливо, коли ти втратив частину працездатності. Коли я шукав роботу, єдине, що пропонували — це сторожем за мінімальну заробітну плату. Я зрозумів, що єдиний шлях — це саморозвиток та пошук власного шляху.
Фото: Микола Ворончук
— І Ви вирішили стати підприємцем?
— Так. Ми відкрили магазин зі спортивним інвентарем. В цьому була потреба. Коли діти пішли на спортивні гуртки, ми зіткнулися з проблемою: у Сваляві просто неможливо купити боксерські рукавички, шоломи чи спеціальне взуття. У будні не встигаєш, а в суботу та неділю тут все зачинено.
— Тобто Ваш бізнес народився з потреби місцевої громади?
— Саме так. Тому ми вирішили працювати цілий тиждень, відкриті також у вихідні з 9-ї до 17-ї години. Ми хочемо максимально підлаштуватися під потреби містян, під те, що потрібно дітям і дорослим для занять спортом.
— З ким Ви співпрацюєте, коли формуєте асортимент?
— Ми працюємо виключно з українськими виробниками преміум сегменту. Наш виробник часто створює якісніші товари, ніж закордонні. Це перевірено нашими клієнтами. Ми просуваємо український продукт, і, без перебільшень, — це дуже гарна якість за адекватну ціну.
— Пане Миколо, дякую Вам за службу і за те, що ділитеся своєю історією. Нехай Ваш бізнес процвітає.
