Неля Лізанець. Фото: Svaliava.net
Як жителька Родникової Гути на Свалявщині зберігає народну пам’ять і традиції свого краю.
У невеликому самобутньому закарпатському селі Родникова Гута, де нині мешкає трохи більше трьох сотень людей, уже понад тридцять років живе й дихає народний фольклорний колектив “Гутніцькі вечірки”. Його художня керівниця — Неля Лізанець (дівоче прізвище Козуб) — переконана, що навіть якщо часи змінюються, традиції не мають зникнути.
Село Родникова Гута
“Я хочу, щоб щось залишилось після нас, — каже Неля. — Хочу залишити слід в історії нашого села, про те, як ми жили, співали, святкували. І передати традиції нашим дітям. Бо це все — наше коріння”.
Витоки: від вечорниць до народного звання
Історія колективу почалася ще у 1989 році, коли бабуся чоловіка Нелі — працівниця сільської ради, а згодом і місцевого клубу — вирішила згуртувати співочих жінок села. Тоді й народилися “Гутніцькі вечірки” — від стародавніх зимових посиденьок, де господині пряли, співали й переповідали новини.
Виступ колективу “Гутніцькі вечірки”у селі Колочава на фестивалі коломийок. Фото: Неля Лізанець
“Колись, у давнину, коли вже городня робота була зроблена, люди збиралися в одній хаті у найстаршої господині. Лущили квасолю, ткали, співали. Такі вечорниці у нас називалися вечірками”, — згадує Неля.
Поступово колектив став відомим не лише у рідному селі, а й за його межами: виступав у районі, області, а згодом і за кордоном. У 1997 році “Гутніцькі вечірки” отримали почесне звання народного колективу.
Село з історією: від словацьких переселенців до сучасності
Родникова Гута має цікаве минуле. За словами Нелі, засновниками села були словаки, яких у 19 столітті переселив граф Шенборн для будівництва та роботи на місцевій скляній фабриці.
Учасники молодшої групи колективу “Гутніцькі вечірки”. Фото: Неля Лізанець
“До нас переселили німців, євреїв, угорців, словаків. Але найбільше осіло словаків, тому й сьогодні у нашому селі ще можна почути словацьку бесіду”, — розповідає вона.
Неля додає, що поруч у горах навіть стояв мисливський будиночок самого графа, а його племінника, який помер далеко від дому, привезли ховати саме на місцеву гору. Шість пар чорних коней везли труну з Австрії. З того часу гора має назву “Панова”.
Від медичного працівника до берегині культури
За освітою Неля Лізанець медик. Понад десять років вона пропрацювала у лабораторії санаторію “Сонячне Закарпаття”, але після декретних відпусток доля привела її у сферу культури. Каже, що завжди мала потяг до мистецтва — до пісень, виступів і всього, що об’єднує людей.
“Мене завжди тягнуло до сцени. Хотілося робити щось для людей, щоб село жило, щоб не забули, хто є ми”, — ділиться вона.
Відео про традиції: сучасна форма народної пам’яті
У 2024 році Неля разом із чоловіком розпочала новий етап. Вони взялися знімати короткі відео про традиції, обряди та побут свого села, викладаючи їх на сторінці “Гутніцьких вечірок” у Facebook. Технічно допомагає чоловік Нелі — місцевий художник, вчитель та майстер на всі руки Владислав Лізанець.
Першим став ролик про великодній кошик: що кладуть у нього, які традиційні страви, що означають ті чи інші обряди. Далі були сюжети про свято Юрія, Вознесіння, Христини та весілля.
“Я зрозуміла, що книжки зараз мало хто читає. Хотіла, щоб люди бачили, чули, щоб це було живе. Так і почала знімати — просто з клубу, з подвір’я, з того, що маємо під руками”, — каже Неля.
Ці відео набувають популярності у соцмережах. Люди з різних куточків України з цікавістю спостерігають за самобутніми звичаями села, та навіть з-за кордону дякують Нелі за можливість “повернутись у рідне село через екран”.
“Мені писали: “Ми бачили наше село, почули нашу говірку — аж сльози навертаються”. І я зрозуміла, що це потрібно людям”, — ділиться Неля усміхаючись.
Мрія про народний музей
Неля розпочала збирати у місцевому клубі старовинні речі. Серед експонатів — дерев’яна лавиця, ткацький верстат, глечики, посуд, предмети побуту. З усього цього вона мріє колись створити Народний музей Родникової Гути.
Експонати у народному музеї села Родникова Гута. Фото: Неля Лізанець
“У нас багато речей, якими жили наші передки. Я хочу, щоб наші нащадки могли це побачити, доторкнутися і відчути. Бо це не просто речі — це наша пам’ять і історія”, — каже жінка.
Маленьке село — велика справа
За словами Нелі, сьогодні у сільській школі навчається лише дев’ятнадцять дітей, а в садочку — десять. Молодь переважно виїжджає за кордон, і село поволі зменшується. Але саме тому, переконана жінка, так важливо не дати культурі згаснути.
Учасники молодшої групи колективу “Гутніцькі вечірки”. Фото: Неля Лізанець
“Якщо нічого не робити — нічого й не буде. Я просто вирішила почати. Якщо ми не збережемо свою історію, з роками вона загубиться”, — впевнена вона.
Вона не з тих, хто дозволить традиціям зникнути
Неля Лізанець — приклад того, як одна людина може стати хранителькою спадщини свого села. І хоча Неля народилася і виросла у Поляні, але зізнається, що Родникова Гута стала їй рідною, відколи узяла там шлюб. Наразі вона не просто керує народним колективом “Гутніцькі вечірки”, а й разом з чоловіком перетворює традиції та культуру закарпатського села на живу, доступну й сучасну форму пам’яті.
Народний музей у Родниковій Гуті. Фото: Неля Лізанець
“Я не вважаю себе якоюсь особливою, — каже Неля. — Просто хочу, щоб те, що робили наші бабусі, не загубилося. Щоб люди знали, що ми є — і ми співаємо”.
Раніше видання Svaliava.net розповідало про талановиту закарпатську дизайнерку Катерину Чепак, яка заявила про себе на світових модних подіумах.
