Владислав Лізанець. Фото: Svaliava.net
У світ мистецтва самородка з найвіддаленішого села Свалявщини привів Вінсент ван Гог.
Серед барвистих гір Закарпаття, у невеличкому селі Родникова Гута, живе чоловік, який зумів знайти себе у світі кольору, музики і цифр. Усе це у своєму багатогранному житті поєднує Владислав Лізанець — художник, вчитель, музикант і водночас людина, для якої мистецтво стало не просто справою життя, а способом передачі енергії, емоцій і почуттів.
Картини Владислава Лізанця
Як розповідає сам Владислав, його шлях до пензля почався зовсім неочікувано: не з дитячого захоплення і не з уроків у художній школі, а, навпаки, із байдужості до малювання. І саме це робить його історію ще більше унікальною.
“Коли я навчався у школі, малювати не любив. Це мені не подобалося, — розповідає Владислав. — Інколи мама допомагала мені з роботами, які треба було здати на оцінку, щоб виглядало гарно. Але одного разу у моєму житті з’явилася книга, яка змінила все. Це була біографія Вінсента ван Гога — “Життя та творчість”.
“Я не скажу, що прочитав її повністю. Але малюнки залишили в моїй душі незабутній слід. Я відчув їх не розумом, а серцем, душею. У мене всередині відбувся якийсь емоційний сплеск. І я зрозумів, що малювати не так складно, як здається. Тоді і з’явилося відчуття, що можу передати людям через творчість щось своє”, — розповідає художник.
Творчість Вінсента ван Гога. Фото: з мережі Інтернет
Ось з цього моменту розпочалася нова сторінка у житті Владислава Лізанця. Спочатку він узявся за акварель, яка залишилися з школи, малював на папері. Талант хлопця помітили батьки.”
Я знав, що художники малюють на полотнах, але не розумів, як саме. Тоді батько відвів мене до художника із Плоского — Івана Михайловича Стегури. Це була важлива зустріч. Він подивився на мої роботи і сказав: “У тебе вже є своя власна техніка, і я тебе, мабуть, нічому не навчу”. Однак показав мені як натягувати полотно на підрамник, як його ґрунтувати. Цього вистачило. Далі я продовжив навчатися самостійно. Тоді я зробив важливе для себе відкриття: “Малювати можуть всі, але не всі це показують”, — пригадує митець.
Картини Владислава Лізанця
“У той час не було YouTube та відео-уроків, я дивився телевізор. На національних каналах показували арт-шоу, де художники малювали просто в ефірі. Це були швидкі, експресивні роботи, але вони виглядали дуже гарно. Я уважно спостерігав, як вони це роблять і намагався повторювати”, — додає він.
— Коли з’явилися перші серйозні спроби створювати власні картини?
— Якось про мої роботи дізналися знайомі, один із місцевих учителів запропонував познайомити мене із Віталієм Дорошем — засновником арт-спільноти “Арт Свалява”. Це і стало переломним моментом.
Ми зустрілися, я показав йому свої роботи. Після цього він запросив мене взяти участь у фестивалі “Червона ружа” в Мукачеві. Я взяв кілька своїх картин, і це був перший вихід у світ.
Знайомство з мистецькою спільнотою відкрило переді мною нові горизонти: пленери, виставки, живі зустрічі з художниками з різних куточків Закарпаття. Ми їздили в різні місця. Малювали у Пасіці, Родниковій Гуті, Плоскому Потоці, Солочині, Чернику. Скрізь, де була гарна природа. І кожна локація давала нову тему, новий настрій. І так з’являлися нові роботи.
Якось на одному такому пленері у Чернику підійшли до мене Олексій Груша і покійний Леонід Ковач. Кажуть: “Гори треба опустити, то не правильно”. Пройшло чотири години, я домалював гору Стой. Митці повернулися і похвалили мою роботу, хоча я нічого не змінював. Тоді я зрозумів, що потрібно іти своїм шляхом, незважаючи ні на кого.
Творчість Владислава Лізанця
—Де виставлялися Ваші роботи?
— Я вважаю, що мистецтво повинно не тільки прикрашати життя, а й допомагати людям. Ми проводили виставки, щоб зібрати гроші для дітей, які потребували лікування. Наприклад, у нашому селі організовували благодійний захід.
Мої картини були там, і кошти з продажу передали батькам хлопчика, який хворів. Людей прийшло багато, і це було неймовірно зворушливо. Для мене це найкраща нагорода. Деякі картини навіть потрапили за кордон — теж у межах благодійних заходів і зараз знаходяться у приватних колекціях.
Особливою для мене є моя робота під назвою “Останній дощ”, яка символізує закінчення війни. На благодійному аукціоні у Сваляві її купила жінка за 25 тисяч гривень.
Картина Владислава Лізанця “Останній дощ”
— Чому Ви не обрали шлях художника-педагога?
— Мені подобається бути багатогранним. Я люблю робити багато різних речей одночасно. Малюю, навчаю, пишу музику. Це все частини одного мене. Життя так летить, цікаво, що інколи людина втрачає відчуття часу, і дуже важко потім орієнтуватися в просторі. Коли я щось роблю — час зупиняється. Деякі називають мене філософом, але я не ображаюся (посміхається, — авт.).
Я навчався у Закарпатському державному університеті, потім його об’єднали з Ужгородським національним університетом. Закінчив його з дипломом інженера-системотехніка, викладача інформатики. Мені подобалися комп’ютери, технології, логіка процесів. І зараз я викладаю інформатику в школі.
— Кілька років тому Ви почали писати пісні. Що Вас надихнуло?
— Це вийшло природно, поступово, як логічне продовження моєї творчості.
Я створюю тексти, музику, мінусовки. Роблю це для себе, і для інших — щоб дівчата могли співати, щоб були композиції, які надихають. Я маю на увазі етнічний колектив “Гутніцькі вечірки”.
Нещодавно написав пісню про свалявське медіа Svaliava.net. Воно завжди тримає руку на пульсі, знайомить нас з важливими подіями та новими людьми.
Нас завжди хтось мотивує. Інколи це книга, інколи людина, інколи просто момент. Ми не завжди це усвідомлюємо, але саме так народжується нова енергія. Можливо, навіть наше інтерв’ю когось зачепить. І він зробить свій перший крок до власної справи. Головне — не боятися спробувати.
Я колись теж не любив малювати. А тепер не уявляю життя без цього. У кожному з нас є щось своє — треба лише дозволити цьому проявитися.
Раніше видання Svaliava.net розповідало про тибавця Івана Ливча, який підкорив найпрестижніші оперні сцени Словаччини, Швейцарії та Чехії.
