Мирослав Магурський
Свалявець Мирослав Магурський грає у футбол у Словаччині вже сьомий рік, півтора з яких — за професійні клуби європейських футбольних команд.
З виданням Svaliava.net голкіпер поділився спогадами про Сваляву, розповів про життя у Словаччині та плани на майбутнє.
— У якій школі у Сваляві Ви навчалися?
— Початкову освіту я здобував у школі імені Масарика. Саме там, власне, і зробив свої перші кроки у навчанні, і з цим місцем пов’язано чимало теплих спогадів. Потім виїхав до Словаччини, де закінчив середню та старшу школу та вступив до університету, паралельно займаючись футболом.
— Поділіться яскравим спогадом із шкільного життя та дитинства.
— Мої улюблені хобі дитинства — футбол і бокс. Вони не тільки приносили мені задоволення, а й допомогли сформувати характер, витривалість та дисципліну.
Я вирішив займатися спортом через ті емоції, які він дарує. Ніщо не радує мене так, як перемога в матчі. До того ж — це колектив і друзі, які завжди поруч.
Найяскравіші дитячі спогади теж пов’язані з грою у футбол на шкільному майданчику у Сваляві, який ми називали “кортик”. Найбільше часу на футбольному полі проводив з Георгієм Лявинцем, Нікітою Котом та Володимиром Гаврильцем. Особливо люблю згадувати, як з друзями після уроків йшли грати, а коли трохи підросли — збиралися у центрі міста біля великого дуба, де проводили години спілкування й розваг.
Також з теплом зі шкільних років згадую нашу класну керівничку, яка викладала англійську мову в школі Масарика, — Воробканич Любов Іванівну. Вона для нас була, як друга матір, могла і підтримати, і налаяти у потрібний час. А лаяти теж було за що: багато однокласників, у тому числі і я, займалися спортом, тож дисципліна та навчання інколи страждали.
— Як давно Ви проживаєте у Словаччині?
— У Словаччині я проживаю з 2018 року. На той час мені було лише 13, тож у перші роки часто їздив додому — дуже сумував за батьками й друзями. Але з часом подорослішав, почав більше займатися спортом, і з кожним роком відвідував рідний дім усе рідше — зокрема, через часті футбольні матчі на вихідних.
Та й після закінчення школи пішов навчатися до Пряшівського університету на вчителя географії та історії, а згодом перевівся до Нітри на історичний факультет. Зараз у Словаччині перебуваємо тільки я та мій брат, інші члени родини залишилися вдома.
— У скільки років Ви зрозуміли, що станете професійним футболістом?
— Мені якраз виповнилося 13. Тоді ми грали в свалявському ФК “Сузір’я-Свалява” і вже почали їздити на різні міжнародні та українські турніри з футболу, де посідали призові місця. Тоді усім стало зрозуміло, що у нашої команди є потенціал, хороші гравці, гарні тренери.
Згадую перемоги у футбольному клубі “Сузір’я-Свалява”, коли ми поїхали на “Adidas-Сар”. Навіть не очікували, що можемо його виграти. Потім був ще один великий міжнародний турнір у Пряшеві, на якому ми теж здобули перемогу. Мені якраз минуло 13 років, коли мене запросили на відбір одразу два футбольні клуби — львівські “Карпати” та словацький клуб.
Ось тут я зрозумів, що люди бачать у мені якийсь потенціал і що треба братися за шанс двома руками і старатися. До того ж, я люблю футбол і в мене до цього хист.
— Розкажіть, про ще одне ваше спортивне хобі — бокс, і чому надали перевагу професійному футболу?
— У бокс мене привів батько. Я не досяг якихось значних результатів, адже займався цим видом спорту лише два роки і завершив тренування, коли мені було 10. Але за цей час встиг виграти кілька турнірів, серед яких був і чемпіонат області у 2013 році.
До футболу ж повернувся одразу після завершення занять боксом, бо не міг без нього жити — весь свій вільний час присвячував саме грі з м’ячем. Через це мій інтерес до боксу поступово згас.
Коли мене запросили на перегляд у футбольну команду “Земплін” (Михайлівці, Словаччина), тато запропонував спробувати ще один відбір перед цим, щоб зрозуміти, чи маю я шанси, чи, можливо, краще навіть не пробувати.
Тому ми поїхали на відбір до львівського ФК “Карпати”, де було близько 100 дітей, зокрема 12 воротарів, серед яких мали відібрати лише двох. Я успішно пройшов цей відбір, як і перегляд у словацьку команду.
Обрати між цими двома варіантами було нелегко. Але вирішальну роль тут відіграло те, що в Словаччині я не був би сам — там уже навчався мій брат, а також на той час умови для розвитку були кращими саме в “Земпліні”.
— Розкажіть про великі футбольні матчі та успіхи у Словаччині.
— Зараз живу в Нітрі та граю за місцеву команду “FC Nitra” — клуб із понад 115-річною історією, куди перейшов узимку. Під час сезону все доволі рутинно: тренування в будні, гра — у вихідні. За плечима багато матчів та міжнародні турніри, що проходили у Азербайджані і Словаччині. Наразі чекаю на завершення сезону. Після цього й вирішуватиму, що робити далі: чи залишуся в Нітрі, чи щось зміню.
— Як проходять Ваші тренування?
— Ми разом з футболістами живемо на базі футбольного клубу, тому тренування відбувається щодня, але додатково ще відвідуємо спортзал за власним бажанням, або виходимо на футбольне поле.
Зазвичай щоденне тренування триває десь три години, а перед цим ще півгодинна розминка: вправи на мобільність суглобів, розминку рук, ніг, плечей. Командні тренування тривають півтори години.
Після матчів доводиться приймати льодові ванни, відвідувати джакузі, масаж чи сауну для того, щоб позбутися крепатури та швидше відновитися.
— Ким Ви бачите себе в майбутньому?
— Голкіпером, який грає за збірну України, мрію повернутися на батьківщину і представляти Україну на міжнародному рівні.
В Україні класний футбол, гарні гравці. Вважаю, що після закінчення війни він стане ще кращим, адже до гри будуть залучати іноземних гравців.
Пам’ятаю, як з самого раннього дитинства батько привчав мене ходити займатися на стадіон та відвідувати матчі. Гра, фанати, атмосфера…
Ніколи не забуду ті матчі, коли ми з друзями, з батьком, з його братом відвідували “Арену Львів” і як ми співали гімн України і “Червону руту”.
— За яку українську команду Ви вболіваєте?
— За київське “Динамо” — у них велика історія, та львівські “Карпати”.
— У Вас є власний “ключ” до успіху?
— Вважаю, що для того, аби мати результат у спорті, потрібно добре попрацювати. Жорстка дисципліна, кропітка праця та організованість, хист і любов до справи, якою займаєшся, — ось мій “ключ”.
— Що би Ви хотіли побажати свалявській молоді та передати рідним?
— Свалявський молоді хотів би побажати, щоб вони проводили своє дозвілля, займаючись спортом. А друзям — щоб трималися, швидше закінчилась війна і ми знову могли зібратися всі разом.
Звісно ж, хочу передати своїй сім’ї та близьким, які в Україні, що я дуже за ними сумую. З теплом згадую бабусю Єлизавету, вона у мене дуже релігійна, привчала мене до церкви і допомагала у навчанні.
Також хочу подякувати своєму дядькові Василю, який зараз обороняє Україну.
Всі фото надав Мирослав Магурський
