За інформацією: Суспільне.
Боєць стрілецького батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Анатолій. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Анатолій — боєць стрілецького батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом із Хмельниччини. На початку повномасштабного вторгнення Росії сам пішов у військкомат і після навчального центру певний час служив у розвідувальному підрозділі.
Історію військовослужбовця розповіли на Facebook-сторінці бригади.
За словами Анатолія, разом з побратимами вони пробиралися до росіян дуже близько.
"В полон брали, зброю з убитих знімали, телефони забирали. Я всякого там надивився. Двічі мене контузило так, що не розумів, де знаходжуся. Пам’ятаю тільки спалах, отямився вже в лікарні. Питають, як звати, а я не можу згадати", — сказав боєць.
Згодом Анатолій перевівся в піхотну роту, де постійні довготривалі виходи на передову. Зокрема, його останній вихід тривав 5 місяців. Анатолій — старший групи, тому й затримався так надовго.
"Там усе випалено, знищено артою, мінометкою й дронами. Це як чисте поле, трава навіть вища за залишки корчів і дерев. І якщо всього 5 FPV-шок прилітає за день, то це хороший день. Оптоволоконні часто налітають, на них РЕБ Радіоелектронна боротьба.не діє, там того оптоволокна десятки кілометрів. Плюс дрони зі скидами. З 6-ї ранку й до обіду я нараховував щодня десь 16 скидів, а вже після обіду й не рахую, бо голова гуде від вибухів", — розповів військовослужбовець.Читати ще
Читати ще
“У мене чуйка є, можу кілька діб не спати й добре бачу вночі”: історія бійця 128-ї бригади Михайла із позивним Вовк
У групі Анатолія люди з різних регіонів України, різного віку, з різною освітою. Всі мобілізовані й немає жодного контрактника.
"Є старший від мене на рік, а наймолодшому — 27. Новеньким я пояснюю все дуже просто: "Хлопці, ви на підводному човні, тут виходу немає. Не будеш слухати, не будеш думати — не будеш жити". Але вони розуміли, робили все правильно, хоча й боялися. Страх завжди є, він дуже хороша мотивація. Мені не потрібен такий, що не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен. Мені потрібен такий, що коли ворог піде, то щоб стріляв, а не тікав чи панікував. Треба долати страх", — поділився Анатолій.
Постійний психологічний пресинг, відсутність відпочинку й смертельна небезпека не можуть не впливати на психіку бійців, котрі так довго перебувають на "нулі". Триматися допомагає постійна зайнятість.
"Якщо на позиції нічого не літає й нічим не криють, то є кілька годин, які можна витратити на власний розсуд. Маємо "Старлінк" і включаємо на пару годин, щоб додому подзвонити й сказати, що все добре. В інтернеті просто так не сидимо. А далі перевіряю екофлоу, інші акумулятори та павербанки, рації. Десь приліт спалив сітку, то треба лагодити, десь затекло чи щось інше — постійно є робота. Це тут, після виходу з позиції, мені важче, не можу собі діла знайти. Поспав, поїв і тиняюся", — сказав боєць.
На питання, чи бачить себе в цивільному житті, боєць каже:
"Усе колись закінчується. Війна також. Якщо не підведуть руки й очі, піду знов на роботу й буду класти мозаїку, плитку. Буду працювати й просто жити. Я розумію, що можу й не повернутися, але не шкодую, що пішов у ЗСУ. Воюю за людей і товаришів. За простих людей, а не когось там".
