За інформацією: Суспільне.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас. Ярослав Галас/Facebook
Ярослав Галас — пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. До війни працював журналістом. Очолював пресслужби Луганської та Закарпатської обласних державних адміністрацій. З 2018 до 2019 року був заступником голови Закарпатської ОДА. Наприкінці лютого 2022 року добровольцем долучився до лав Збройних сил України.
Про війну з погляду безпосередніх її учасників, про те, що чекає бійців після повернення та про дії влади на Закарпатті Ярослав розповів Суспільному під час армійської відпустки.
"Якби не 128-ма бригада, російські танки їздили б вулицями Запоріжжя"
— З початку повномасштабної війни 128 бригада воювала на багатьох гарячих напрямках, зокрема, Запорізькому, Херсонському та Бахмутському. Чи є різниця у виконанні бойових завдань у різних регіонах?
Так, значна різниця. Початок російського вторгнення 128 гірсько-штурмова бригада зустріла в Запорізькій області. Тоді доводилося зупиняти російські колони, вести бої з російськими військовими, які мали переваги в техніці та в особовому складі в кілька десятків разів. Це були оборонні бої, дуже важкі та з великими втратами. На початку війни 128 бригада виявилася основною бойовою одиницею ЗСУ на цьому напрямку. Це одна з причин, чому місцеві жителі дуже гарно ставляться до наших бійців. Восени 2023 року в Запоріжжі перейменували вулицю на честь Закарпатського легіону. Тоді представник міськради прямо сказав: "Якби не 128 гірсько-штурмова бригада, російські танки їздили б вулицями Запоріжжя".
Наприкінці літа 2022 року бригаду перекинули на Херсонщину. Тут зовсім інші завдання — звільнення територій, штурми, рух вперед. А в кінці року — Бахмут: активна оборона, ближні бої, так звані російські "м’ясні штурми". Щоб проілюструвати різницю між Херсоном і Бахмутом, наведу слова наших бійців, які потрапляли в стабілізаційні пункти. Коли на Херсонщині в стабпункт привозили поранених, ті просили: "Швидше перебинтуйте, і я поїду назад до хлопців". Навіть якщо поранення не давали можливості відразу повернутися на передову. Бійці знали, що звільняють свою землю, бачили, як їх зустрічають люди в деокупованих селах, і це дуже окрилювало. А в Бахмуті навпаки — поранені були дуже пригнічені, вони оборонялися, відступали, і це позначалося на їхньому настрої.
Далі бригаду знову повернули на Запоріжжя, де поєднані наступальні й оборонні операції. Спочатку контрнаступ, на жаль, не зовсім вдалий для ЗСУ, затим важка оборона, яка триває досі.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас. Ярослав Галас/Facebook
— Які специфічні виклики виникають під час служби у гірсько-штурмових військах?
Специфіка нашої бригади розшифрована в її назві — гірсько-штурмова. У Збройних силах України є тільки дві такі бригади: 128-ма та 10-та ОГШБр "Едельвейс" із Прикарпаття. Гірсько-штурмові підрозділи призначені для боїв у гірській місцевості. Вони проходять спеціальну підготовку. Найбільш медійний її елемент — спеціальна смуга перешкод (дуже складна й фізично виснажлива), за проходження якої вручають берет гірського штурмовика. До речі, це одна з найпрестижніших відзнак для штурмовиків. Зараз у зоні бойових дій гористої місцевості немає, тому ця специфіка бригади не використовується. Зате штурмів більше, ніж достатньо.
"Професійні армії країн НАТО ніколи не воювали в таких умовах, як ЗСУ. Вони б не витримали"
— 128 гірсько-штурмова бригада — величезна й різноманітна структура. Які підрозділи виконують найскладніші завдання, тобто, кому найважче воювати?
Без сумніву, це піхотні підрозділи, особливо гірсько-штурмові. З початку повномасштабного вторгнення технології, особливо застосування дронів, помітно змінили війну. Проте незалежно від цього піхотинці й далі знаходяться на передньому краї — йдуть на штурми, відбивають атаки, ховаються від артилерії, керованих авіабомб, кулеметного й автоматного вогню, тих же дронів. Усі технологічні новинки, які постійно з’являються в ході війни, працюють насамперед проти піхоти. Те, що доводиться витримувати нашій піхоті, у майбутньому, напевно, ввійде в підручники про екстремальні фізичні й психічні умови виживання людини.
Візьмімо для порівняння піхоту професійних армій НАТО, наприклад, США. Вона ніколи не воювала в таких умовах — за абсолютного домінування противника в повітрі, при великій перевазі артилерії, боєприпасів, бронетехніки, особового складу. Як воюють США? Ракетні удари по пунктах управління, повна перевага авіації, підтримка високоточної артилерії та сучасної бронетехніки, швидка передислокація підрозділів, моментальна евакуація поранених повітрям прямо з поля бою. Піхоті під таким щитом набагато простіше виконувати бойові завдання, вона несе мінімальні втрати. Чи витримали б американці умови, в яких воює наша піхота? Та вони б у них просто не воювали. А наші піхотинці воюють і витримують, бо в них немає іншого вибору. При цьому зараз у піхотних підрозділах абсолютна більшість — мобілізовані, прості люди, що прийшли в ЗСУ з цивільного життя.
Ярослав Галас. Ярослав Галас/Facebook
— Повномасштабне вторгнення триває вже понад два із половиною роки. Що допомагає бійцям залишатися вмотивованими такий довгий період?
Мотивація може бути поштовхом зробити якийсь вчинок, наприклад, піти в ЗСУ. Але вона не триватиме довго. Залежно від певних обставин (підрозділ, професіоналізм командирів, колектив тощо), мотивація може закінчитися дуже швидко. Тому слід ставитися до служби, як до роботи, проте часто важкої, небезпечної та невдячної, але роботи, яку необхідно виконати. Схожі ситуації бувають і в цивільному житті: ти не хочеш щось робити, мотивації нуль, але треба, і ти просто берешся й виконуєш. Коли в ЗСУ приходить таке розуміння, то стає легше. І згодом боєць починає бачити додаткові бонуси, на які навіть не розраховував: надійні товариші, котрі не кинуть у критичний момент, прості й чесні стосунки.
Якщо ж говорити про мотиваційну підтримку бійців поза межами служби, то це, безперечно, рідні й близькі. Я завжди питаю хлопців, за що воюють особисто вони. Ніхто з них не відповів, що за Верховну Раду, президента чи за владу. На це питання є різні відповіді, але найпоширеніша — за своїх рідних і близьких. Тому коли боєць відчуває підтримку тих, хто чекає його в тилу, це дуже допомагає. Війна є дуже серйозним випробуванням стосунків на міцність, яке, на жаль, не всі проходять.
— Яка Ваша думка щодо проваленого законопроєкту про демобілізацію? Чи є можливість дати людям, які воюють із початку повномасштабного вторгнення, якщо не демобілізуватися, то хоча б відпочити як слід?
Це питання дуже болісне і складне. Поки Збройні сили не отримують нормального поповнення, ті, хто воюють із самого початку, не мають шансів повернутися додому до закінчення війни, оскільки їх просто ніким замінити. А якщо звільнити людей без заміни, це обвалить фронт. Чи можливе рішення за таких умов? Так. Треба поглянути на проблему з іншого боку.
Мобілізаційний запас в Україні все ще більш ніж достатній, однак мотивовані добровольці давно закінчилися, а решта чоловіків не хочуть іти воювати. На це є кілька причин і перша з них природна — страх загинути. Але цей страх можна долати, приклад цьому — сотні тисяч тих, хто воює. Друга дуже важлива причина — відсутність чітких термінів служби. Якби людина знала, що йде в ЗСУ на рік, із яких 2-3 місяці — навчання, а решта — служба в зоні бойових дій, після якої якщо не демобілізація, то хоча б повноцінна відпустка на пів року, то багато хто пішов би сам. Спротив мобілізації був би набагато меншим. Я детально писав про це влітку на "Українській правді". Розписав механізм впровадження змін у законодавство, які, по-перше, значно покращили б мобілізацію, а, по-друге, дали б нарешті можливість відпочити тим, хто воює з початку війни.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас разом з бійцями. 31 грудня 2022 року. Ярослав Галас/Facebook
— А з боку тих, хто приймає рішення, була реакція?
Принаймні, я про неї не чув. Зате на законодавчому рівні приймаються інші дуже дивні рішення. Наприклад, скасування кримінальної відповідальності за перше СЗЧ Самовільне залишення частини.чи дезертирство. Тобто, якщо людина тікає з армії, а потім добровільно повертається, то з дозволу командира її знову беруть у підрозділ і поновлюють усі виплати. Але як це діє на тих, хто чесно служить і не тікає? По-перше, дуже демотивує. По-друге, вони теж захочуть втекти, гарно відпочити пару місяців, а потім повернутися. Тобто ефект прямо протилежний, він тільки збільшить кількість СЗЧ. Ще одне рішення, яке готується, — економічне бронювання. Це по суті відкуп від служби в ЗСУ, іншими словами — багаті відпочивають, бідні воюють. Тут навіть говорити не варто, як на це реагують бійці, яких навіть за гроші не відпускають з армії. Після таких дивних рішень складається враження, що влада взагалі не розуміє, що відбувається в середовищі військових. На словах каже, що хоче як краще, а на ділі робить гірше. Це дуже погано, такі рішення підривають довіру до влади.
Згадайте попереднього президента, котрий вважав, що реформував ЗСУ, їздив у зону бойових дій і основним гаслом своєї передвиборчої кампанії зробив "Армія, мова, віра!". У першому турі військові частини, що перебували в зоні ООСОперація Об'єднаних сил., проголосували практично однаково за двох головних конкурентів. З невеликим відривом переміг Порошенко, але якщо врахувати голоси за всіх кандидатів, за нього проголосувало менше половини військових. Тобто навіть у першому турі військові масово голосували проти Верховного головнокомандувача. У другому турі з величезною перевагою переміг Зеленський. І теперішнє ставлення влади до військових показує, що історія йде по колу.
— Однак вибори можливі тільки після закінчення воєнного стану і демобілізації. Як Ви вважаєте, чи готова країна до неї? Чи зможе допомогти сотням тисяч людей адаптуватися до мирного життя?
Ні, це видно вже зараз. Адже демобілізація вже є, просто це поки що малесенький потічок — ті, хто звільняються за сімейними обставинами, за віком, а також за станом здоров’я (після поранень). Саме остання категорія найбільше потребує допомоги: адаптуватися, знайти роботу й почати нове життя. Думаю, у вас є знайомі бійці, що звільнилися із ЗСУ через поранення. А в них є такі ж товариші в Ужгороді, по всьому Закарпатті. Для експерименту знайдіть десятьох і спитайте, чи відчувають вони підтримку держави. Думаю, позитивну відповідь дадуть один чи двоє. А що буде після масової демобілізації? При тому, що допомогти адаптуватися потрібно буде не тільки пораненим. Навіть якщо людина повернеться з війни цілою зовні, всередині вона буде сильно поранена. Я бачу це по бійцях, із котрими спілкуюся. Усі ці люди будуть покинуті на себе, своїх рідних і близьких. Це видно вже зараз.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас. Ярослав Галас/Facebook
"Закарпатські села по суті вимирають. Чоловіків мобілізаційного віку немає, хати пусті"
— Питання про мирне Закарпаття, де немає навіть комендантської години, зате багато новин про схеми переправлення чоловіків через кордон. Що про це думають військові?
Нічого хорошого. Не хочу казати конкретні епітети, бо це буде здебільшого ненормативна лексика.
— А як щодо дій ТЦК на Закарпатті?
Днями я випадково зустрів в Ужгороді колишнього офіцера нашої бригади, котрий був командиром гірсько-штурмового батальйону. Справжній бойовий офіцер, ми багато разів бачилися в зоні бойових дій. Він не зі штабних, а постійно з хлопцями виїздив на нуль, хоча не був змушений. Потім служив у Генштабі, а недавно перевівся в ТЦК на Закарпаття, займається тут одним із напрямків. То я радий, що такі офіцери є в ТЦК. Знаю також, що тут є й наші колишні штурмовики, котрі після поранень не можуть служити в піхоті, хороші хлопці.
Це все, що можу сказати доброго про ТЦК. Те, що вони витворяють із "бусифікацією" — так може поводитися не державна структура, а якийсь репресивно-каральний орган. Оцим знущанням, затриманням і відправленням у навчальні центри без можливості попрощатися з рідними, чи закрити якісь нагальні справи, жорстоким побиттям зі смертельними випадками, немає і не може бути жодних виправдань. Такими діями ТЦК завдають величезної шкоди мобілізації. Вони відштовхують від Збройних сил всіх нормальних людей.
Раніше я говорив про дві головні причини, чому чоловіки не хочуть іти воювати — страх перед смертю й невизначений термін служби. То примусова "бусифікація" — третя причина. Військові, котрі воюють, ставляться до цих речей різко негативно, і називають ТЦК-шників так само, як і росіян. Бійці приїжджають у відпустки чи на лікування і бачать, що молодих здорових чоловіків, котрі розважаються в мирному тилу, ТЦК чомусь не чіпає, а направляє в бойові бригади літніх, хворих, проблемних, котрі не змогли втекти, не мають зв’язків і не відкупилися. Шкоду, яку завдає армії ТЦК примусовою "бусифікацією", вже зрозуміли і у вищих органах влади, тому й дозволили альтернативні види мобілізації — рекрутингові центри і можливість потрапити в бригаду без посередництва ТЦК.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Гала з бійцем. Ярослав Галас/Facebook
— Щодо ситуації на Закарпатті, якою Ви бачите область зараз із дистанції? І чи впливають на ситуацію постійні зміни голів ОДА/ОВА за каденції президента Зеленського?
За п’ять із половиною років каденції президента Зеленського на Закарпатті було вже чотири голови ОДА/ОВА, зараз очікують на п’ятого. Добре це чи погано? Звичайно, погано. Я тривалий час працював у ОДА, тому уважно слідкував за її роботою до початку повномасштабної війни. Міг би дуже багато розповідати про свої враження, але це тема окремої розмови. Тому дам тільки коротку характеристику кільком головам. Бондаренко — через його невміння працювати з людьми, з ОДА звільнилося чимало професіоналів. Він протримався на посаді найменше з усіх голів ОДА. Це єдиний "губернатор", звільнений із формулюванням президента "за відсутність результатів у роботі".
Петров, котрий запам’ятався кількома досягненнями, запровадив пропускний режим в ОДА, витратив багато бюджетних коштів на реконструкцію двох туалетів на українсько-угорському кордоні. На всі керівні посади призначав або пролобіював призначення винятково вихідців із інших регіонів. Він вліз в українсько-угорські відносини й наробив проблем, які досі важко вирішити. Врешті-решт з усіма пересварився, згодом його відправили у відставку з голови облради. Між іншим, зараз Петров займається закупівлею зброї для ЗСУ і вже неодноразово був фігурантом антикорупційних журналістських розслідувань.
Про роботу останнього — Віктора Микити — на жаль, не можу говорити предметно, бо через кілька місяців після призначення почалася повномасштабка, і я пішов у ЗСУ. Скажу лише про ті речі, що мають безпосереднє відношення до війни.
Найгірша ситуація з порушенням прав людини під час мобілізації — саме на Закарпатті. Про це говорив як Уповноважений Верховної Ради з прав людини Лубінець, так і нардеп Рахманін, член "оборонного" комітету. Якщо дослівно, то Рахманін заявив, що на Одещині й Закарпатті кількість порушень із боку ТЦК критична. Однак треба врахувати, що Одеська область у кілька разів більша за Закарпатську за територією й населенням, тому Закарпаття тут безперечний лідер в Україні. Оця "дика" мобілізація стала специфічною особливістю області, що дуже шкода. І те, що голова ОВА не зробив нічого, щоб виправити ситуацію, промовистий показник його роботи. Хоча мав зробити, і не тільки через масові порушення прав закарпатців, а хоча б для того, щоб зберегти рейтинг влади.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас. Ярослав Галас/Facebook
— У чому причина таких дій влади?
Це її треба питати. Не кожен може називати речі своїми іменами, для цього треба мати сміливість. Можливо, зараз такий тренд — мовчати про дії ТЦК, щоб не бути звинуваченим у сприянні Росії. Але це тільки допомагає ворогу, бо шкодить ЗСУ, і підштовхує чоловіків до втечі з України. На Закарпатті це дуже добре видно, тут кордони з чотирма країнами ЄС.
— Але ми бачимо, що населення Ужгорода від початку війни тільки збільшилося за рахунок переселенців.
Так, але це тільки по Ужгороду й, можливо, ще одному-двох містах. Загальна картина зовсім інша. Під час кожної відпустки я їду на кілька днів до себе на дачу у високогірне село, спілкуюся з людьми та й сам бачу, що відбувається. Села по суті вимирають. Чоловіків мобілізаційного віку немає, пусті хати, пасовища заростають чагарниками. Дуже безрадісна картина. Специфіка Закарпатської області в тому, що вона заселена переважно сільським населенням. Якщо загалом по Україні дві третини людей проживає в містах і тільки третина в селах, то на Закарпатті навпаки — дві третини в селах і третина в містах. Це найбільш сільська область України, так було до повномасштабної війни. Очевидно, що зараз пропорції змінилися. Війна завдала величезних демографічних втрат Закарпаттю, як і загалом Україні. Це видно навіть по Ужгороду. Поцікавтеся кількістю абітурієнтів УжНУ цього року, особливо кількістю хлопців. Ви будете вражені. Дуже багато випускників закарпатських шкіл пішли навчатися за кордон — у Словаччину, Чехію, Польщу, Австрію, інші країни. Вони не повернуться в Україну після закінчення вишів.
Пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярослав Галас. Ярослав Галас/Facebook
"Моя головна мрія — повернутися"
— Ви пишете багато історій про бійців бригади. Як їх знаходите і наскільки важливі ці історії?
Одна з переваг моєї посади в тому, що я багато їжджу по різних підрозділах бригади і спілкуюся з бійцями — офіцерами, сержантами, солдатами, розпитую про їхніх товаришів. Так і знаходжу історії. Іноді вони короткі, епізодичні, а коли бачу, що хтось особливо відзначився і вартий більшої уваги, домовляюся про додаткову зустріч і пишу велику статтю для "Української правди". Усі ці матеріали дуже гарно поширюють соцмережі й ЗМІ. І коли боєць бачить, що про нього пишуть, читає коментарі під дописом, наприклад, від шкільної вчительки, котра пишається ним, від своїх рідних і близьких, то йому стає трішки легше нести службу.
— Якось Ви висловилися, що підтримуєте зв'язок із рідними полеглих бійців. Розкажіть про це трохи детальніше.
Так, бо це для них дуже важливо. Рідні постійно спілкуються з бійцями, якщо є така можливість, але навряд чи хтось записує розмови на диктофон. За винятком коротеньких голосових повідомлень. Коли я відправляю їм запис наших розмов — про цивільне життя, про службу в бригаді, про рідних і близьких, то це іноді єдина можливість послухати голос рідної людини, котрої вже немає. Під час відпусток я завжди зустрічаюся з родичами хоча б кількох загиблих із Ужгорода. Вони мають відчувати, що їх не забули в бригаді.
— На завершення розмови скажіть, що зробите, коли закінчиться війна? Можливо, маєте якісь плани або мрії.
Я поки не думаю про це. Моя головна мрія — повернутися. Так само думають багато бійців —вони не планують щось важливе до закінчення війни. Можливо, це такий забобон або розуміння, що плани можуть не збутися, тому краще їх не будувати. Якщо мені пощастить повернутися, то в першу чергу хочу відпочити як слід у горах. А далі вже буду думати, чим займатися.
