За інформацією: Суспільне.
Військовослужбовець 128-ї ОГШБр Дмитро. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Дмитро з позивним Дубік — боєць 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Військовому 35 років, він родом із Запорізької області. У кінці 2022 року добровільно приєднався до Збройних сил України. Спочатку служив в іншій військовій частині, брав участь у боях, проте згодом пішов у СЗЧСамовільне залишення частини.. За його словами, через некоректне ставлення командирів. У жовтні 2024 року повернувся до ЗСУ й нині служить у гірсько-штурмовій роті 128-ї бригади.
Історію Дмитра опублікували на Facebook-сторінці бригади.
Дмитро розповів, як під час одного з недавніх бойових виходів йому довелося бачити ворога впритул, вести ближні бої й одночасно ховатися від дронів:
"Наші позиції — у зруйнованому селі, і росіяни постійно намагалися нас витіснити. Спочатку зруйнували дронами укріплення, далі малими групами пішла піхота. У нашому напрямку висунулися троє штурмовиків, одного ми поклали, інші встигли сховатися. Якийсь час було порівняно тихо, далі знову налетіли дрони. Один із наших товаришів отримав поранення — йому відірвало палець на руці".
Бійцям довелося швидко міняти позиції, ховатися від дронів у погребах та підвалах зруйнованих хат, і в якийсь момент було чути, що прямо над ними ходять росіяни — згадує Дмитро. Далі вони вступили в ближній бій з двома ворожими піхотинцями:
"Здорові, одягнені у свою болотну ряску, вони перекрикувалися, ім’я одного Жора. Він був усього метрів за 10, і мій товариш влучив у нього з автомата. Той скрикнув, забіг за ріг зруйнованої хати, але через пару секунд знову вийшов і відкрив вогонь. Мабуть, куля не пробила бронік. Далі підключилися товариші із сусідньої позиції плюс наша мінометка, і росіяни відкотилися. Вони або загинули там, або втекли".
Троє наших військових, розповідає Дубік, перебігли в саманний сарай. Над ним одразу зависли ворожі дрони-бомбери. Вони зруйнували сарай вибухівкою, бійців всередині засипало глиною, дошками, покрівлею.
"Я був під стіною, яка завалилася й привалила мене по груди. П'ять чи шість годин лежав, не міг відкопати себе, бо зверху постійно висіли російські дрони на оптоволокні й видивлялися, чи хтось вижив. Мене вони не бачили крізь дошки. Ще один товариш сховався в шафі, а третій сидів навпочіпки серед різного мотлоху. Коли я не чув дзижчання пропелерів, поступово відкопувався руками. На щастя, в мене не виявилося переломів чи важких поранень, тільки розрив меніска (досі кульгаю). А потім в якийсь момент над нами секунд 40 не було жодного дрона, і ми встигли перебігти в сусідню напівзруйновану хату й дочекатися темряви. Я біг, шкутильгаючи, незважаючи на розірваний меніск. Із нашої позиції тоді всі вціліли, а на сусідніх, на жаль, кілька хлопців загинули… За весь період, що я воюю, найважче для мене – виносити загиблих товаришів. Сьогодні сидиш із ними за одним столом і вечеряєш, а завтра виносиш їхні тіла – це найважче", — розповідає Дубік.
Два роки тому він воював на Донеччині, теж брав участь у ближніх боях, тому, каже, може порівняти підготовленість росіян.
"Наш підрозділ стикався там із бійцями «Шторм-Z», колишніми зеками, яких кидали як м'ясо. Ми їх і в полон брали, і тіла вбитих оглядали. Це були непрофесіонали, озброєні простими автоматами з чотирма магазинами, в рюкзаку кілька пачок патронів, в аптечці — джгут плюс іконка й папірець із пін-кондом для мобільного номера. А тут були добре підготовлені штурмовики, це видно з їхньої поведінки".
Дмитро родом із Запорізької області, всі його рідні, зокрема дружина й 8-річна донька, проживають у населеному пункті, від якого до лінії фронту менше ніж 30 кілометрів. Туди, за словами військового, час від часу долітають ворожі FPV-дрони.
"Я виріс тут, знаю всі місця з дитинства, тут усе мені знайоме, це моя земля. До російського вторгнення працював водієм, возив вантажі в Мелітополь, Генічеськ та інші міста, які окуповані з перших днів повномасштабки. Не хочу, щоб мої рідні місця теж опинилися в окупації, тому мені є за що воювати. Оскільки наша бригада зараз на Запорізькому напрямку, іноді маю змогу бачити своїх рідних. Донька вже багато чого розуміє й час від часу питає, чому я воюю, а батьки інших дітей, її друзів, ні. І я не знаю, що їй відповісти", — ділиться Дубік.
Дмитро каже: усвідомлює, що війна сильно змінила його, але впевнений, що після її закінчення зможе повернутися до цивільного життя.
"Просто треба буде, щоб пройшов час. Бо навіть тепер, перебуваючи в лікарні в Запоріжжі, відчував себе чужим серед цивільних, коли виходив прогулятися. Так, Запоріжжя під постійним ворожим вогнем, але це не порівняти з тим, що відбувається на піхотних позиціях".
