За інформацією: Суспільне.
Військовослужбовець 128-ї ОГШБр Микола з позивним Сивий. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Микола з позивним Сивий — військовослужбовець 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловікові було 55 років, він працював далекобійником. Завершив рейс, повернувся додому на Хмельниччину, віддав машину й через кілька днів пішов до ТЦК.
Історію бійця розповіли на Facebook-сторінці 128 бригади.
Миколі 58 років, у ЗСУ він з перших днів великої війни. Що таке реальні бойові дії, знав задовго до повномасштабного російського вторгнення, тому що в радянський період під час строкової служби кілька місяців відслужив у Афганістані. Брав участь у ближніх зіткненнях, дійшло навіть до рукопашного бою, після якого в бійця залишився шрам від ножа. В Афганістан Микола потрапив зі строкової служби, на яку його призвали у 1985 році й відправили у польський Вроцлав.
Якось, розповідає військовослужбовець, у нього виник конфлікт зі старшим за званням. Порушив режим — дивився після відбою телевізор.
"Це побачив заступник чергового по частині, здійняв крик, а потім із силою штовхнув мене. Я впав, завалив кілька стільців, а далі зі злості підхопився й зарядив йому ногою в корпус (ще до армії активно займався спортом, зокрема боротьбою, тому розумівся на цьому). Вранці мене викликав ротний і сказав: "У тебе два варіанти — дисциплінарний батальйон півтора чи два роки, після яких дослужувати строкову, або пишеш добровільну заяву на бойове відрядження в Афганістан". Я був вдячний, що мені дали вибір, і написав заяву в Афганістан", — каже Сивий.
Через кілька тижнів Микола став бійцем мотострілецького батальйону, що дислокувався біля Кабула. А далі почалися бойові виходи: бійці влаштовували засідки на каравани, якими душмани доставляли зброю, боєприпаси й інші вантажі:
"Розвідка дізнавалася про маршрути, і нас закидали в потрібну точку. Якщо це було в горах, переправляли вертушкою, яка зависала на висоті близько двох метрів, а ми стрибали й влаштовували вогневі точки. У мене були два такі виходи. Під час першої засідки ми відкрили вогонь по каравану, але душмани зуміли спішно відійти. А під час другого вони з’явилися не з того боку, що ми очікували, і підійшли майже впритул. Почалося ближнє зіткнення, нас було семеро, а душманів — близько двадцяти. Одягнуті у свій національний одяг — довгі сорочки навипуск, на голові чалми. За кілька хвилин ближнє зіткнення переросло в рукопашний бій, і один із душманів ударив мене ножем у руку вище ліктя. Я не зміг його докладно розгледіти, бо вже опустилися сутінки, та й усі вони були на одне лице, бородаті. Радист викликав підмогу, і як тільки почувся шум лопатей вертушки, душмани відкотилися й зникли. У результаті того бою один наш боєць загинув і троє отримали поранення (крім мого ножового, ще два кульові). Плюс у мене назавжди залишився шрам на руці. Те, яку роль виконувала в Афганістані радянська армія, я зрозумів пізніше. По суті, ми були окупантами".
Після лікування Миколі вручили медаль "За відзнаку у військовій службі" й повернули дослужувати строкову в Польщу. Його відрядження в Афганістан тривало 2 місяці й 27 днів. Ніхто з рідних бійця про це не знав, мама дізналася аж через чотири роки, коли випадково почула розмову сина з товаришем, іншим "афганцем".
Повернувшись з армії, Микола планував учитися в інституті фізкультури й навіть думав про кар’єру військового. Проте став водієм-далекобійником.
"Їздив спочатку на радянському МАЗі, рейси були зокрема й в Росію, а далі на нашій фірмі з’явилися сучасні тягачі — "Мерседес", "Вольво", "Рено", MAN… Об’їздив на них багато тисяч кілометрів, побував у різних країнах Європи", — розповідає Сивий.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Микола був у Німеччині. Він закінчив рейс, повернувся додому на Хмельниччину, віддав машину й через кілька днів пішов у ТЦК — так вирішив ще дорогою в Україну:
"Тоді мені було 55 років. Дружина плакала, але прийняла мій вибір, розуміла, що не відступлюся. Перші кілька місяців служив у роті охорони ТЦК, але як тільки в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді створили 1 стрілецький батальйон, мене перевели туди".
Миколу призначили водієм. Нині його машини — повнопривідні "Течик" та "Міцубісі Паджеро". Основні обов’язки — доставляти військовослужбовців, а також різні вантажі (провізію, боєкомплект, спорядження) на позиції чи якомога ближче. Іноді доводиться виконувати й роботу піхоти.
"Одного разу разом із товаришами чотири доби стримували штурми росіян — відбивалися з кулеметів, автоматів, РПГ (протитанковий гранатомет), АГС (автоматичний станковий гранатомет). Спали, сидячи в укритті, я бронік взагалі не знімав, тільки послаблював на ніч. Тоді двоє моїх товаришів загинули", — згадує Микола.
Удома, на Хмельниччині, Сивого чекають рідні: дружина, діти й дві онучки.
"Сили в мене вже не ті, що хотілося б, але служу далі, — каже боєць. — Намагаюся жити в реальності, а не літати в хмарах. Не жалію, що пішов у ЗСУ, мені є за кого воювати. У перший день пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати я не зможу їх захистити".
