Портрет Андрія Карабелеша. Фото: з Свалявського історичного музею
Його вважали мертвим, але він повернувся з німецької неволі через чотири роки.
Війна несе руйнування та горе у всі часи та епохи. Гинуть мирні люди, діти, захисники, деякі з них і досі після початку повномасштабного вторгнення в Україну вважаються зниклими безвісти. Їх рідні не знають де вони — чи живі десь у полоні, чи давно до бездиханного тіла промовляє тільки вітер і шепотить трава, яка замість матері співає синові заупокійну колискову.
Але історія Андрія Карабелеша, який вижив у концтаборах часів Другої світової, показує, що надія є навіть тоді, коли, здавалося б, її втрачено назавжди.
За відомостями із Свалявського історичного музею, Андрій Карабелеш з 1941 по 1945 роки відбував ув’язнення у шести концентраційних таборах.
Письменник, поет, художник, професор народився на Закарпатті у селі Тибава (зараз Свалявська ТГ) у сім’ї лісника графа Шенборна — найбільшого землевласника тодішньої “Угорської Русі”.
“Я народився на Тибавській Височині”, — писав він у своїх нарисах.
В оповідях про пережите в ув’язненні часто згадував свою рідну землю, ліси, шум гірських річок та красенів оленів. Ці спогади надавали йому сил жити. Згадував бабусю з села Мала Мартинка, матір, дитинство — як сидів із братами на Височині і виглядав няня з полювання.
Письменник неодноразово наголошував, що лише сила духу та віра у визволення давала наснагу жити.
Його ув’язнили за малювання антивоєнних листівок у 1939 році, тому ставлення гестапівців до нього було особливо жорстоким.
У Празі, де Андрій жив з дружиною та дітьми, вступив до антифашистського руху на початку Другої світової війни. Він мав ще й талант художника, малював антилистівки з карикатурами Гітлера, за що і потрапив до катівень.
Андрій Карабелеш з сім’єю. Фото: з Свалявського історичного музею
Важко уявити, як він вижив після Бухенвальда, Маутгаузена, Ашерслебена, Оранієнбурґа, Заксенгаузена та Летомержище. Але вражає не це. Вражає жорстокість та цинізм, з якими вбивали людей, рабів концтаборів. Саме так він називав бідолашних в’язнів. У своїх записках Андрій розповів людству, що насправді там відбувалося.
Їх душили у газових камерах, розстрілювали, перевіряючи на людях нову зброю, ставили медичні експерименти у в’язничних лікарнях — “Ревірах”, з яких живими вже ніхто не повертався.
У одній з таких “лікарень” тибавцю допоміг колишній прем’єр-міністр Іспанії Франциско Ларго Кабальєро, з яким у попередньому концтаборі він пас свиней, іноді доїдаючи за ними.
Франциско, такий же в’язень, працював там медбратом і вводив Андрію фізрозчин замість небезпечних штамів різних хвороб.
А ще там були різні відділення, як розповідає автор. Одне з них називалося “шкірне”. І не тому, що там лікували шкірні захворювання. Туди відправляли тих в’язнів, у кого була гарна приваблива шкіра. Їх годували краще, ніж інших, і навіть виводили засмагати. Далі їх вбивали, “м’ясники” знімали шкіру, “вчені” препарували її та робили жіночі сумочки, рукавички, абажури на лампи.
Дружини наглядачів носили “пікантні” вироби, а ще розважалися тим, що травили на рабів своїх собак, які загризали тих до смерті.
У одній із записок Андрій Карабелеш розповідає, чому на території концтаборів посеред літа не було жодного зеленого листочка, кущика, трави — усе з’їдали полонені.
Після визволення автор згадує, як поверталися додому у відкритих залізничних вагонах: “Люди приносили нам їсти і плакали, а ми були такі щасливі”.
Одному Богу відомо, скільки сил треба було мати людині, щоб вистояти і вижити у таких умовах. У 1945-му з тремтінням у душі Андрій повертався додому і тішився, що скоро зустрінеться з дружиною та дітьми. Але доля зіграла з ним ще один “злий жарт”.
У 1943 році дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка в гітлерівському концтаборі та вдруге вийшла заміж за інженера, щоб врятувати дітей від голоду.
Повернувся Андрій Карабелеш у Прагу “живим сивим скелетом” — так він сам себе називав.
Жінка Паула спочатку не впізнала чоловіка, а потім втратила свідомість, опісля чого ще два дні лежала непритомна у лікарні. Рідний син прийняв сивого діда у лахміттях за жебрака і пригостив його хлібом.
Після повернення з полону Андрій Карабелеш прожив ще дев’ятнадцять років. Він змирився з новою сім’єю дружини, але до кінця своїх днів підтримував зв’язок з донькою та сином і усіляко допомагав їм.
