За інформацією: Суспільне.
Писанки майстрині Галини Бабунич. Ужгородський скансен/Facebook
Закарпаття зберегло унікальні великодні традиції, що формувалися під впливом різних культур і передаються з покоління в покоління. Ідеться не лише про зовнішні атрибути, як-от кошики чи писанки, а про глибокі обрядові практики підготовки до свята — від розпису лемківських і бойківських писанок до особливостей випікання паски.
Більше про це в етері Українського Радіо Ужгород розповів директор Закарпатського музею народної архітектури та побуту, доктор історичних наук Василь Коцан.
За його словами, ключовим є "передусім ярість оцих традицій, їх збереженості". Науковець зазначає, що звичні сьогодні великодні кошики з’явилися відносно пізно.
"Фактично до кінця XIX століття паску носили святити не в кошику, а у вишитих великих скатертинах, довгих рушниках. У гуцулів на Рахівщині використовували спеціальну дерев’яну посудину — пасківник. Лише наприкінці XIX — на початку XX століття, із розвитком лозоплетіння, зокрема в селі Іза, поширилися кошики. Хоча спочатку кошики були не такого розміру, як зараз, які ми маємо з однією ручкою. Вони були великі й круглі, з двома ручками і двоє людей їх носили", — розповів Василь Коцан.
Люди йдуть з церкви додому після освячення великодніх кошиків. Березнянщина, Закарпатська область. Фото з архіву Віктора Ковача
Окреме значення має писанка. Вона була обов’язковим атрибутом освячення поряд зі звичайними яйцями.
"Писанка теж мала бути у кошику. І шкаралупу не можна було просто викидати, адже вірили, що її можуть використати для ворожіння, підібрати і щось зробити погане. Тому її або згодовували худобі, або у деяких районах Закарпаття заорювали в першу весняну борозну, бо вважали, що саме шкаралупа від великодньої писанки має особливу силу", — поділився директор скансену.
Важливим був і процес випікання паски.
"Наприклад, така традиція була на Закарпатті: коли замішували тісто або коли вже клали паску у піч, то обов'язково стелили гуню — вовняну таку накидку, ставали на коліна, молилися, після цього починали замішувати або ставити паску у піч. Чого ставали на гуню? Бо вона має багато ворсинок. Це вважалося на багатство. Скільки багато цих ворсинок — така буде багата і родина", — пояснив Коцан.
Освячення великодніх кошиків. Березнянщина, Закарпатська область. Фото з архіву Віктора Ковача
До випікання долучалися кілька жінок — дочки, невістки. Пекли не лише одну паску: у деяких районах для кожного члена родини пекли окрему паску. І навіть залишки тіста використовували: з них робили маленькі паски для худоби.
Не менш важливими були й освячені вербові гілки, додав директор музею. Їх зберігали протягом року й використовували під час негоди: "коли були сильні бурі, блискавки й великі дощі, то гілочки верби підпалювали, бо вірили, що можна роз'єднати бурю".
Люди йдуть з церкви додому після освячення великодніх кошиків. Березнянщина, Закарпатська область. Фото з архіву Віктора Ковача
Попри спільність основних обрядів, у різних районах Закарпаття існували локальні відмінності.
"Сам процес замішування тіста, можливо, одинаковий. Могли відрізнятися інгредієнти, які додавали, бо в різних районах по-різному: десь пекли солодку виключно паску, десь — як звичайний хліб, тісто, десь додавали певні види зернових і так далі, десь прикрашали зверху хрестами, різними пелюстками, десь — ні. Знову ж таки, кількість пасок, які пеклися: завжди одна була велика, а в окремих районах Закарпаття пекли паски для кожного члена родини. Із залишків тіста, які відшкрібували з корита, де замішувалося, обов'язково пекли маленькі паски для худоби. Тобто певні такі локальні традиції — із району в район, навіть у сусідніх селах — можна було відчути, побачити", — додав Василь Коцан.
