Ілюстративне фото: з Всемережжя Пригоди свалявця Юрія Туряниці на фронтах Першої світової війни 23.02.2025 | 10:41
Розповіді свалявця, а за сумісництвом далекого родича директорки Свалявського історичного музею Марії Цанько, збереглися в установі.
За її словами, тітка її чоловіка вийшла заміж за Юрія Туряницю. У 1931 він оженився та купив будинок у Сваляві, де пані Марія мешкає і дотепер.
Любив він розповідати, як пережив Першу світову та які пригоди спіткали його на фронті в Італії, обговорював домашні справи та світову політику.
“Був обізнаним та умів читати, що на той час було великою перевагою. Людина, що вміє читати, в той час мала доступ до інформації та самоосвіти. Більшість тоді письма не знала, газет не читала, у політиці не розбиралася”, — каже пані Марія.
Вона розповіла, що Дюрі-бачі — так його ще називали — був письменний, у Першу світову війну ногами протоптав всю Угорщину, воював на італійському фронті, знав напам’ять Псалтир, а ще розбирався у всіх проблемах світової політики.
Курив люльку, а тютюн купував у мадярок — таку справу не довіряв навіть дружині. Сам йшов на ринок і довго придивлявся, принюхувався до в’язанок з сушеним тютюном, м’яв, вертів, пробував на язик.
Тоді мадярський самосад, веде далі пані Марія, вважався у рази кращим за кубинський, “голова од нього йшла обертом”. До Куби він мав свої справи. Коли там відбулася революція, Юрій Туряниця нюхом учув, що “Фідель Тайстро” (так його кликав) — файний хлоп. Зросту він був, начебто, як сам пан Юрій, та й ще у такій самій шапці, як і у нього.
“Сяде отак на лавиці біля двору, закурить люльку і розповідає слухачам, а таких було багато. Хлопчаки та всі охочі сходилися послухати оповідки Дюрі-бачія. У деяких аж рот відкривався від цікавості”, — запевняє директорка музею.
А коли почалася Перша світова, Дюрі-бачія узяли на фронт. Спочатку він стояв у гонведській піхоті, а потім його, як каноніра, перевели на італійський фронт у 1916 році.
Він розповідав, що йшли в Італію через Альпи пішки, “з пушкою на возі”. Якось спустилися вони з величезної скелі на ріку Ізонцо, там викопали окопи і стали чекати.
Там як почали літати кулі, та ще й не прості, а розривні. Та що там кулі. Як почали гриміти гармати, а він, тобто Юрій Туряниця, собі сидить і думу гадає: “Дома ж через два тижні буде паска, пікниця, шовдарь… А я маву туй за цісаря голову покласти”.
Та так йому тоді цього усього шкода стало, та як узяв він найбільший снаряд, та як зарядив у гармату із гнівом — і поцілив у противника.
“За сесе мені сам генерал Конрад фон Хецендорф повісив на груди металію і дав ми пенгов (гроші). Я за нього купив собі чорний анцуг (костюм)”, — хвалився дід.
На той час йому було вже за сімдесят, але ще ходив пасти корови — і робив це досить непогано. Не те, що два його напарники — куми — тільки й знали випити та заснути під деревом. Хоча теж любили послухати дідові історії.
Особливо їм цікаво було куди ж того костюма він вдягав. То й розповідає їм Дюрі-бачі: “Значить, у осени 1917 чи то 18-го року вертались ме ся назад. Я щи думав собі, ож шіфов (кораблем) нас з Андрантичного моря (Адріатичного) везти не будуть. Значить, прийдеся добиратися поїздом. Довелося мені їхати на даху, бо у вагонах місць вже не було. Прийшовим домі, откриваву куфер та кажу мамці і опови (батькові), ож би йшли позирати, што м собі купив. А куфер од дощу перемок. Я унимаву анцуг, а він ся не унимать, лем ряньдя ся з нього сипле. Ой-йо-йой. Та што се такоє? На другий день звідаву Мошко, ош шо би се значило? Мошко, позбиравши тото ряньдя, обнюхав го носом та й повів, що я купив анцуг, який шивуть із папіря на мертвого”.
Розповідав це дід, а у кумів аж животи боліли від сміху.
Ось таким веселим та обізнаним був далекий родич сім’ї Цанько. Хоч про що з ним можна було поговорити: і про перші ракети, що запускали у космос, і про китайців, і про італійців, що шили костюми “з папір’я”.
