Василь Туряниця
15 грудня моєму батькові виповнилося б сто років. Саме так — він народився і став школярем за часів Першої Чехословацької республіки, був сучасником подій Карпатської України часів Августина Волошина, жив у період анексії Закарпаття Угорщиною, прожив увесь складний період радянської влади та ще чверть століття насолоджувався життям у вільній Україні.
Мій батько — частина не лише нашої родинної пам’яті, але й частина історії Сваляви.
Туряниця Василь Іванович був невтомним трудівником на освітянській ниві. Понад двадцять років він очолював школу №1 в Сваляві — нині школу імені Томаша Масарика. Був натхненним господарником і сильним організатором. За його ініціативи й наполегливості було добудовано великий триповерховий корпус школи, зведено додаткові приміщення — ті, де сьогодні працюють їдальня та музична школа. Він умів бачити наперед і робити ґрунтовно — не “для звіту”, а для людей і на роки. Колектив учителів та колег завжди згадував його як керівника справедливого, принципового, але глибоко людяного.
Цікавий факт. Василь Туряниця вчився в торгівельній академії в Мукачеві та Ужгородському університеті. Безпосередньо перед заснуванням університету в обласному центрі уже працював журналістом, писав статтю про заснування вишу і… першим подав заяву на вступ. Буквально. Його заява на вступ була першою, оскільки він за збігом обставин першим дізнався про можливість подання заяв. Вступив на медичний факультет, думав, зможе бути лікарем. Успішно провчився півроку… до першого розтинання. Тому згодом перевівся на філолого-історичний факультет, який успішно і закінчив.
Шкільне життя тоді вирувало. Працювала сильна художня самодіяльність, був духовий оркестр, хори, ансамблі, гуртки. Класи були радіофіковані — рідкість навіть за сучасними мірками. Діяли столярні та швейні майстерні, де учні не лише навчалися ремесел, а й виготовляли меблі, шили речі навіть на замовлення. Школа справді готувала дітей до життя.
Учні досягали успіхів, перемагали в конкурсах, вступали до вишів. Але, мабуть, найважливіше — вони вчилися праці, відповідальності й повазі. Батько вмів вимагати, але завжди залишався справедливим. Його поважали не за посаду, а за людську позицію.
Цікавий факт. Василь Туряниця директорував у “першій” школі вісімнадцять років — з 1953 по 1971 роки, — коли його звільнили за те, що свою маму поховав зі священником. Тут же скликали партбюро і сказали, що не можуть довірити виховання двох тисяч учнів людині, котра “ховає маму з попом”. Освітянин страшенно переживав, бо школа була його життям. Однак його відразу призначили директором районної заочної школи (дорослих учнів довірити могли), де директорував ще упродовж 22-х років.
Окрім освітянської праці, він активно працював для громади. Впродовж п’ятнадцяти років обирався головою районної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури. Саме завдяки його наполегливості вдалося зберегти чимало архітектурних святинь, зокрема Бистрянську церкву з середини шістнадцятого століття, якій в радянські часи загрожувало знищення. Для нього пам’ять і коріння були не абстрактними словами, а конкретною відповідальністю.
Читайте також: ТОП-8 цікавих фактів про Михайлівську церкву в присілку Бистрий.
За життя Василю Туряниці було присвоєно звання Почесного громадянина міста Сваляви. Це особливо цінно — коли людину визнають і шанують ще за її земного шляху.
А сьогодні в Сваляві є й вулиця, названа його іменем — тиха, звичайна, але дуже символічна. Як і він сам.
У пам’яті багатьох людей колишнього Свалявського району він залишився як перекладач чеської, словацької та угорської мов, досконале володіння якими було результатом як його життєвого шляху та глибокої освіченості, так і даного Богом інтелекту й пам’яті.
Для нашої дружньої родини він був насамперед батьком — тихою опорою, прикладом честі, внутрішньої сили й любові. Людиною, на яку хотілося рівнятися без зайвих слів.
Час минає, змінюються покоління. Але є праця, яка не зникає разом із часом. Є люди, чий слід залишається.
Світла пам’ять моєму батькові.
Любимо. Сумуємо. Пам’ятаємо. Ти завжди з нами — у пам’яті, у справах, у людях.
Світлана Ляхович,
всі фото — авторки.
