Світло в очах і тепло у серці: історія Дар’ї Сиротенко, яка в’яже добро для свалявчан
Уявіть собі таку картину: ви народилися у невеличкому селі, росли, дорослішали, потім вивчились, знайшли улюблену роботу, зустріли кохання. Там і діточки пішли. Життя протікало тихо і передбачувано. Час від часу спілкувалися з сусідами, чаювали з друзями, планували, куди поїдете на відпочинок влітку, чекали на нові серії улюбленого серіалу, вечорами зідзвонювалися з дітьми, які вже повиростали і порозлітались по своїх родинних гніздечках, і одного вечора, лягаючи спати, розмірковували, чи не зробити б невеличкий ремонт, бо старі шпалери вже приїлися…
А під ранок ваш дім накрило ракетами та дронами…
Звістка про війну сколихнула всю країну. Люди, які до останнього не могли усвідомити реальність подій, поспіхом лишали свої домівки та їхали у невідомість. І там, серед натовпу у Харкові на пероні стояли дві розгублені жінки. Дар’я Сиротенко та її донька Валентина з болем дивились на своє рідне місто та намагалися зрозуміти, куди їм рухатись далі. Пані Дар’ї на той час було за 90 років, тож можете уявити стан жінки, яка змушена була вирушити за сотні кілометрів у місце, яке ніколи не знала.
20 жовтня цього року Дар’я Сиротенко відзначила 95-річчя. Святкувала у Сваляві в колі нових друзів, яких віднайшла тут, на Закарпатті, адже вже майже три роки проживає під опікою відомої свалявської волонтерки Тетяни Гриньової. Саме Тетяна та її організація «Дорога життя» допомогли пані Дар’ї та Валентині адаптуватися у новому місці та спробувати відродити душевні та фізичні сили у новому оточенні.
Дар’ю Сиротенко ви могли часто бачити у місті або ж під час прогулянки парком. Ця крихітна і симпатична жінка має дуже красиві очі й усмішку, яка ніби випромінює світло. Пів року тому сталася прикрість – пані Дар’я упала та зламала шийку бедра. Тож відтоді змушена перебувати лише у маленькій кімнатці, де зараз тимчасово проживає. І лиш нещодавно спробувала зробити перші кроки, тримаючись за спеціальні ходунки. Однак, попри це, жінка не сидить без діла – в’язані нею шкарпетки, рукавички та сумочки вже є багатьох свалявчан.
***
Народилася пані Дар’я у невеликому селі на Харківщині у 1930 році. Батьки, як і більшість українців того часу, були працьовитими робітниками. Крім Дар’ї у родині також було ще три сестри та брат. Жінка із сумом каже, що з усіх на сьогодні лишилася тільки вона.
Дитинство пройшло у роботі – наша героїня змалку допомагала батькам, не цуралася фізичної праці, а після закінчення школи відразу розпочала заробляти на життя. Працювала і в колгоспі, і в лікарні, а потім влаштувалась заточницею на Харківський тракторний завод. Там і пропрацювала до пенсійного віку.
Будучи ще зовсім юною, зустріла кохання, однак чоловік, після появи на світ донечки Валентини, пішов у армію та вже не повернувся до сім’ї. Тож пані Дар’я виховувала доньку сама, аж допоки не познайомилася у 35 років з другим чоловіком. Як згадує Валентина, вітчим був дуже хорошою людиною, жили вони дружно, не в розкоші, але в достатку. На жаль, п’ять років тому він відійшов у засвіти. 14 жовтня йому виповнилося б сто років…
«У житті багато різного було, і поганого, і хорошого, але таке, як зараз, важко пережити», – з гіркотою каже Дар’я Сиротенко.
Дар’я Сиротенко
***
Повертаючись у лютий 2022 року, пані Дар’я та Валентина згадують, що для усіх це був просто жах. Багато хто навіть не повірив, що почалась війна. Люди збирались на роботу, але транспорт перестав ходити. Хто мав свої автомобілі, почали втікати з міста, на виїздах утворились величезні затори.
Оскільки пані Дар’я була маломобільною, тож лишати місто не могли. Тому попросились до своїх кумів, у яких був власний приватний будинок. Там пробули майже три тижні, постійно бігаючи між домом та погрібом, адже місто обстрілювали часто.
«Погріб такий холодний був. Бувало, що поки ми туди заліземо, поки маму стягнемо по сходах, вже й обстріл закінчився, – усміхається Валентина. – Туди наносили різні речі, свічки, ковдри. Нас п’ятеро чоловік – позакутуємося та й сидимо там. Було страшно: свистить, шумить, щось бахкає, літає над нами, ми не могли зрозуміти шо відбувається. Спали вже потім прямо на підлозі одягнені»
Пані Валентина згадує, що в той час місто накрила паніка. Все позакривалося, хліб чи продукти можна було купити лише прямо на вулиці. Потім жінки перейшли до сватів, які увійшли в положення та прихистили наших героїнь в своїй однокімнатній квартирі. Там під час тривог та обстрілів змушені були ховатись у підвал.
«Ми там по якихось дошках ходили, лізли між трубами, на нас капало, бо ж будинки старі, не пристосовані. Але люди у підвалі матраци і розкладачки поклали і спали там, бо ж страшно, все ж над головою летіло. В якийсь момент іскри немає, просто пил і все – будинку нема перед очима», – згадує пані Валентина.
Рішення про те, щоб виїжджати, далося обом жінкам дуже важко. Доводилося лишати фактично все прожите життя й бігти у невідомість. А додатковим тягарем були і вік, і стан здоров’я пані Дар’ї, яка мала проблеми з ногами. З важкими серцями жінки вирушили на вокзал, де якраз прибув евакуаційний потяг.
Дар
«Ми на пероні стояли десь годину. Було 17 градусів морозу, але ми не мерзли, бо нас так затисли у тій масі людей. Коли відкрились двері у вагоні, якийсь чоловік нас туди фактично затягнув, бо такий натовп був – страшне. Але я мамі кажу, що нас десь Бог супроводжував увесь час. Ми потрапили у купейний вагон і отак по двоє на полицях вирушили в дорогу», – згадує пані Валентина.
Матір з донькою їхали у небуття. Ще у Харкові Валентина подзвонила волонтерам, номер яких знайшла у інтернеті. Попросила, щоб їх з мамою хтось хоча б зустрів у якомусь населеному пункті. Харківські волонтери сконтактували з ужгородськими, тож так і поїхали наші героїні прямо в кінець Закарпаття.
Дорога тривала 30 годин! Вже в Ужгороді жінок зустріла уродженка Сваляви, волонтерка Жанна Капіца, яка й доставила їх у центр перетримки та розподілу переселенців.
«Мабуть, години дві думали, куди нас подіти, бо ж бачили, що і бабця така у віці, та й здоров’я хитке. А місця лишились тільки на матрацах в школах по селах. Зрештою сказали, що у Сваляві можуть нас прийняти у хостел», – розповідає пані Валентина.
Про цей момент згадує і Тетяна Гриньова. Саме до неї зателефонувала Жанна Капіца та розповіла про бабусю з Харкова та її доньку, яких немає куди прилаштувати. Тетяна, яка вже на той час облаштувала подібний пункт перетримки у Сваляві, домовившись про хостел у «Конча Заспі», не розгубилася. Жінкам виділили маленьку кімнатку, а Тетяна з власного дому привезла два невеликих ліжка, тож пані Дар’я та Валентина отримали всі необхідні умови для перебування.
«Так ми вижили, дякуючи всім. Люди з церкви, від Тані та її організації чергували біля нас цілодобово. Нам видали все необхідне від зубної щітки до одягу, нас викупали, нагодували, зігріли. Для нас це було щастя», – згадує пані Валентина.
Дар
***
Зі слів жінок, місцеві мешканці прийняли їх дуже приязно, особливо пані Дар’ю. Кожен старався зробити для них щось приємне.
Пані Валентина розповідає, що у Харкові, як і в інших прифронтових територіях, досі залишаються люди, які не хочуть лишати рідні домівки. Вони не хочуть виїжджати, попри небезпеку, зачиняються в будинках, ховаються від волонтерів.
«Харків ніби і захищають, але він дуже близько до кордону. Путін же ж казав, що місто йому не треба, він його зітре з лиця землі», – з гіркотою в голосі ділиться пані Валентина.
Пані Дар’я, яка була свідком Другої світової війни, розповідає, що тоді було легше, ніж зараз. Жінка була малою дитиною, коли у місто зайшли німці. Однак, як згадує пані Дар’я, людей вони не зачіпали. Ба більше, у них на квартирі перебували четверо німецьких офіцерів. Неподалік у лісі була розташована військова частина, тож на ночівлю військові приходили звідти до оселі нашої героїні.
«Зранку посхоплюються, навіть не вмиваються, відразу біжать. Ввечері посходяться приносять продукти, а в нас сестра була маленька, брат та двоюрідний брат маленькі. Вони на долівці розстелять ковдри, викладуть продукти, позбирають дітей, посаджають біля себе і вечеряють. А потім самі на землі полягають, між собою балакають і сміються. Той каже: «В мене два кіндера є», той – «А в мене три кіндера». Ходили чутки, що були «есесівці», які людей ображали та вбивали, але в нас вони не проходили. Де вони були, ми не знали, лише мова така між людьми водилася. Бувало й таке, що лягаємо спати – наші, встаємо – вже німці. Змінювались вони часто», – згадує пані Дар’я.
Під час нашої розмови у руках в жінки – спиці та нитки. Дар’я Сиротенко в’яже з 10 років. Цього її навчила мама, яка і в’язала, і ткала. Родина тримала кіз, в яких була довга та рівна пухова шерсть. І ось восени кіз стригли, а мама пані Дар’ї робила з цієї шерсті пряжу і сама ткала та в’язала. Це вміння передалося і нашій героїні. Сьогодні воно допомагає бодай на хвилинку відволіктися від сумних думок. А ще пані Дар’я з радістю дарує свої вироби усім знайомим.
Спілкуючись із пані Дар’єю та Валентиною не можу не відмітити гарну українську мову. Обережно запитую, як вдалося зберегти таку вимову у фактично російськомовному середовищі. На це пані Валентина з усмішкою та гордістю відповідає: «Я – справжня українка!».
«Я теж народилася в селі, де й жила до 10 років. Мама поїхала в місто на роботу, а я залишилася з бабусею і сестрою маминою. Потім вона мене забрала до Харкова, я там вже в школу ходила, закінчила вісім класів, потім технікум. Усе життя пропрацювала в медицині, в рентгенкабінеті. Починала я вчитися в українській школі, а вже після переїзду в місто, ситуація змінилася. Тоді ж русифікація була. У нас із предметів тільки українська мова та література залишились, але мені було складно перейти на російську, бо і вдома спілкувались українською, хоча у нас там село – півтора кілометри від росії. Коли вчилась далі, працювала, то російська мова всюди в нас присутня була», – згадує пані Валентина.
Жінка розповідає, що оскільки місто знаходиться близько біля кордону, росіян було багато, сім’ї були, так би мовити, перемішані. В Росії у жінок є багато родичів, особливо у Бєлгороді. Тому, коли вони почули, що почалася війна, для всіх це був шок.
«Племінник мого вітчима, коли розпочалась війна, зателефонував і каже: «Ну от как наши поб’ют ваших нациков, то будєт всьо в порядке». Я кажу, що «тобі вже 60 з гаком років, ти освічена людина, ми все життя спілкувались, тож як ти можеш так казати?». В нього і мама українською говорила, бо там же ж є села, де спілкуються нашою мовою. З тих пір з ним ми більше не підтримуємо зв’язок», – ділиться пані Валентина.
Жінка наголошує, що їм дуже важко зрозуміти, чому українців хочуть викорінити як націю.
«Це такий удар для нас. Я от думаю, що закінчиться ж війна колись, дай Бог, ми доживемо, і як тоді жити? Як спілкуватись з ними?», – з гіркотою каже пані Валентина.
Для пані Дар’ї та її доньки мрією є лише одне – перемога та повернення додому. Однак, жінки зізнаються, що чекають на цей момент і з нетерпінням, і з острахом, адже уже настільки звикли до Сваляви, настільки здружилися з місцевими чуйними людьми, що полишати це місто буде важко.
«Я задумуюсь останнім часом, що відразу полечу на крилах додому. А потім думаю, як же ж кинути все це тут, ми ж вже тут поріднилися. Нам дуже багато допомагають, нас підтримують», – зізнається пані Валентина.
Пані Дар’я ж з усмішкою каже, що коли завершиться війна, все заспокоїться, вони з донькою почекають, поїдуть на малу батьківщину і тоді запросять всіх до себе в гості!
Дар
