2733 «У ромів є неписане правило – не брати в руки зброю. Та ми не нападники, ми захищаємо свою країну!», – воїн-ром зі Сваляви Михайло Титичко
Вперше про Михайла Титичка ми дізналися ще наприкінці 2022 року. Тоді у розмові колега запитала, чи знаємо ми, що зараз на фронті воює десять свалявських ромів, які пішли на передову за своїм «ватажком» Михайлом. Власне, ми навіть пробували сконтактувати з героєм нашої публікації, але йому було не до спілкування – він перебував десь на Запорізькому напрямку…
І от нещодавно свалявського воїна з позивним «Барон» вдалося виловити у місті. За філіжанкою кави ми розпитали у нього про війну, цивільне життя та міфи про ромів. Жартували, чи то не свалявські цигани вкрали танк та розмірковували, що потрібно, аби роми Закарпаття мали змогу довести, що можуть та вміють бути успішними…
***
25 лютого 2022 року двері свалявського військкомату відкрилися і в кабінет увійшов кремезний чоловік. Сів за стіл і впевнено заявив: «Я хочу йти добровольцем!». За ним прийшли ще дев’ятеро чоловіків, які заявили: «Ми йдемо за дядьою Мішею»…
Пізніше про свалявського «Барона» напишуть у всеукраїнських виданнях як про представника ромської національності, який, всупереч стереотипам та міфам про ромів, зі своїми друзями та родичами одним з перших після повномасштабного вторгнення вирушив на захист Батьківщини. А тоді, в лютому, чоловік, зібравши свою «команду», без вагань готувався дати відсіч окупантам.
Вже зараз Михайло ділиться:
«Я добре знаю чутки, які дехто розпускав і розпускає досі, мовляв, Міша наперед знав, що будуть гроші платити, тому і йшов. Але коли ми йшли на війну, про якісь виплати навіть мови не було. Це вже пізніше виявилося, що за це ще й платять (сміється, – авт.)».
За сміхом насправді приховуються не надто радісні спогади. Михайло Титичко зізнається, що не дуже любить згадувати про війну. Тим паче, що з 10 ромів, які тоді вирушили добровольцями, додому повернулися дев’ятеро. Двоюрідний брат Михайла поліг у боях, хоча він, як і інші, мав усі юридичні підстави лишатися вдома.
Михайло Титичко з побратимами. Фото: Ярослав Галас, “Українська правда”
«Барон» наголошує: той, хто бачив пекло війни, цим не хизується. Зараз, перебуваючи у тилу, чоловік зізнається, що навіть робота з психологом не дуже допомагає. Бо війна все одно міцно засіла у думках та пам’яті, вона приходить у снах і відгукується у найдрібніших моментах, у розмовах, у новинах…
«Спершу до нас ставилися з підозрою, мовляв, від циган хорошого не чекають…»
23 лютого 2022 року Михайло Титичко, як завжди, відвів дітей в школу, пішов на роботу. Маючи свій бізнес – невеликий відпочинковий комплекс та ресторан – займався справами, вирішував побутові питання.
«Реально ніхто не міг подумати, що вже завтра почнеться повномасштабна війна. Хоча всі говорили, що щось страшне наближається, але як таких подій активних не було», – згадує свалявчанин.
А вже 25 лютого чоловік пішов записуватися у добровольці. Сім’я Михайла сприйняла це рішення не надто схвально, адже вдома лишалися дружина та трійко малих дітей. Однак чоловік був категоричним – треба йти.
Підприємець зняв із заощаджень кошти та роздав кожному з дев’яти ромів, які вирішили йти за ним, по 10 тисяч гривень, щоб придбати форму та необхідне спорядження.
Михайло Титичко знав, що таке війна, адже свого часу служив у 39-й десантно-штурмовій бригаді на Львівщині. Там отримав звання старшого сержанта. А ось його побратими зі Сваляви йшли разом із ним через людську відданість, адже жодного бойового досвіду в них не було. «Барон» згадує, що у потязі з Мукачева вчив їх як заправляти патрони в автомат.
Михайло Титичко. Фото: Ярослав Галас, “Українська правда”
У Запоріжжя свалявчани приїхали вже 8 березня. Як сержанта, «Барона» призначили командиром відділення і він одразу пішов у караул по території. Після цього усіх присутніх зібрали та запитали, хто йде на «нуль». Першим добровольцем вийшов Михайло, а за ним – його ромська команда. Мабуть, це і стало переломним моментом, коли ставлення до них у інших військовослужбовців кардинально змінилося.
«Немає чого приховувати – спершу до нас ставилися з підозрою, мовляв, від циган хорошого не чекають. Як пізніше мені зізнавалися побратими, перший місяць навіть речі від нас ховали (сміється, – авт.). Також багато хто не розумів, що ми робимо на війні, адже у кожного з нас, свалявчан, було по троє, четверо, п’ятеро дітей. Тобто ми мали всі юридичні підстави лишатися вдома. Однак, побувши з нами пліч-о-пліч, ставлення змінилося. На противагу скептицизму та підозрілості прийшла повага», – згадує «Барон».
Михайло Титичко з побратимами
Незабаром Михайло Титичко зі своїми хлопцями пішли на позицію, де пробули 2,5 місяця без ротації.
«Сказати, що було страшно, це нічого не сказати. На війні, яким би ти мужнім не був, коли тебе «накриває» всім, чим можна, ти не знаєш, чи зустрінеш ти завтра світанок, то страх опановує поневолі. Але є мета, є ціль – вистояти, бо за тобою діти, внуки, рідні…», – зізнається військовослужбовець.
За майже два роки служби Михайло зі своїми хлопцями об’їздили чимало «гарячих» точок: Херсон, Гуляйполе, Оріхове, Бахмут… На Херсонщині загинув двоюрідний брат «Барона». Також додавалися хвилювання за дружину, дітей та маму, яка через переживання отримала інсульт та зовсім злягла. На жаль, відійшла у засвіти рік тому…
Михайло Титичко згадує, що у перший рік війни місцеві мешканці східних областей ставилися до військових дуже добре: допомагали, запитували, що потрібно, приносили речі та їжу.
«Бувало таке, що ми йшли, а бабусі хрестили нас, мовляв, хай вам Бог помагає», – згадує «Барон».
Щоправда вже через рік війни ставлення дещо змінилося. Чоловік каже, що люди просто втомилися жити у постійних обстрілах, у постійній небезпеці…
«На війні атеїстів не буває…»
На руці у Михайла – татуювання у вигляді хреста. Військовий каже, що на війні атеїстів не буває: вірять всі й у все. Впевнений, що саме віра допомагала в багатьох моментах.
«Навіть якусь там ниточку одягнеш на руку і віриш в ту ниточку. Був такий випадок: капелани приїздили і роздавали нам хрестики такі пластмасові. І от один з військових того хрестика викинув. І через тижня два його «задвохсотили». Ми всі повірили, що це через те, що він викинув цей хрест», – згадує Михайло.
«Барон» розповідає, що волонтери часто роздавали талісмани та обереги, зроблені руками майстринь. А ще приносили малюнки від дітей. Дехто з побратимів носив їх з собою. Це була сильна мотивація для воїнів, адже доводила, що все ж таки їм є за що воювати.
Михайло “Барон” Титичко
Місцеві також влаштовували концерти, а одного разу навіть приїздив Святослав Вакарчук. Такі хвилини розради теж підтримували, перевантажували мозок та додавали сил…
Війна дала кардинальне переосмислення всього життя…
Михайло Титичко зізнається, що до цивільного життя досі не може адаптуватися.
«Багато з тих, хто із першого дня був зі мною поруч, зараз уже є «двохсотими». Один із Кушниці, Іван Гецко, дуже близька людина мені була, як син. І от буває лежиш, і картинки такі перед очима набігають. Можеш навіть сльозу пустити, згадуючи…», – ділиться «Барон».
Особливо тригерять військовослужбовця відео, які викладають чоловіки з-за кордону, які розповідають як треба воювати українцям.
«Оці відео псевдоблогерів та диванних експертів – то як якась провокація. Ті «концерти», які вони викладають у фейсбуці, то таке враження, що їх хтось інансує. Ну втік ти, п’єш там в ресторані, нашо це виставляти? Рано чи пізно тобі ж доведеться звідти повернутися додому. Як ти в очі будеш дивитися тим, хто за тебе воював, тим, у кого війна забрала рідних?..», – наголошує Михайло.
Михайло “Барон” Титичко
«Барон» каже, що війна дала йому кардинальне переосмислення всього життя. І після її закінчення ситуація в країні буде важкою.
«Думаю, що ті, хто дійсно щось бачив, будуть поводитися адекватно і розумно. А оті, хто відсиджується в тилу, ось вони будуть піднімати свої пальці і будуть найголосніше кричати», – каже військовослужбовець.
«При правильній організації можна створити нове покоління ромів – освічене, ерудоване, соціально адаптоване…»
Зараз Михайло Титичко зосередився на діяльності своєї громадської організації «Романо Рат», яку заснував ще у 2010 році. Основна мета її діяльності – підтримка та допомога ромському населенню на Закарпатті. Однак, як переконує Михайло, допомагати треба не матеріально, а створюючи можливості, щоб роми могли отримувати освіту та йти у соціум для досягнення успіхів.
«От побутує думка, що в тракториста син може бути лише трактористом. Але це не зовсім правильно. У нас є цигани, які досить непогано себе показали у різних сферах. Але для цього потрібно дати поштовх. Умовно кажучи, дати вудочку, щоб вони могли самі ловити рибу. Основю цього є освіта. Я неодноразово піднімав це питання і на обласному рівні. Щоб зробити класи для ромів, дати їм хороших вчителів», – ділиться свалявчанин.
Михайло Титичко з волонтером Григорієм Янченком
Михайло розповідає, що його племінник працює на митниці, другий племінник – лікар. Згадує також і юного свалявського боксера Федора Деметера, який став чемпіоном Європи з боксу. Тобто, коли ромські діти отримають гарну освіту, отримають можливість влаштувати своє життя на вищому рівні, то і для своїх дітей прагнутимуть більшого. Це такий ланцюжок, який, при правильній мотивації та при правильній організації, може створити нове покоління ромів – освічене, ерудоване, соціально адаптоване.
«В кожній національності є хороші, є погані, є пасивні, а є ті, хто прагне більшого. Я не бачив жодної людини, яка відмовиться пересісти з жигуля на мерседес. Коли роми побачать, що комусь одному із вдалося досягти певних успіхів, за ним потягнуться інші», – переконаний Михайло.
Свалявчанин розповідає, що одна з його цілей – організувати у Сваляві ромський клас, у якому б викладала вчителька-ромка, яка б жила цим, яка знає культуру, менталітет і могла б зацікавити учнів. Але для цього в неї повинна бути освіта і їй потрібна зарплата.
«Це – як сніжний ком. Коли ти починаєш тягти його на гору – він маленький. Вже на верхівці він значно більший, а коли він котиться вниз то стає лавиною. Тут такий самий принцип. Воно піде», – переконаний Михайло Титичко.
Для Михайла головна ціль у житті – залишити після себе слід, щоб його діти ним пишалися.
«Я хочу, щоб мої діти казали, що «в мене був тато – циган, але він досягнув багато». Я радий, що певною мірою зміг розірвати шлейф стереотипів про ромів та доказати, що можна мати успіх, якщо прикласти для цього зусиль. Я тішуся, що зміг облаштувати і показати зовсім інше життя своїм батькам. Ми росли у бідній родині, і я зробив усе можливе і неможливе, щоб мої батько та матір мали зрештою достойні умови. І хочу, щоб на моєму прикладі інші розуміли, що все в житті можливе, якщо є прагнення, мета і сила волі», – наголошує Михайло Титичко.
Михайло Титичко з дружиною та синами
