Фото: Свалявський історичний музей Вечорниці на Свалявщині, або Як розважалася молодь минулого століття 07.02.2025 | 12:28
Співали, вишивали, танцювали, різьбили по дереву та розказували смішні історії з життя.
Час біжить, його не зупинити. Змінюються міста, села, архітектура, пейзажі, мода… Так само, як і люди та їх розваги.
Сучасна молодь грає в ігри, бешкетує на майданчиках, гуляє в парку, або ж збирається вдома та влаштовує вечірки. А як проводили дозвілля молоді жителі Свалявщини століття тому — про це розповіла директорка Свалявського історичного музею Марія Цанько, опираючись на відомості із переписів творів відомого голубинського письменника Михайла Молнара.
Перенесемося в епоху, коли телебачення та Інтернету ще не було, а радіо вважалося розкішшю і було бодай одне на ціле місто — та й то хіба що для сповіщення населення на центральній площі.
У ті часи довгими осінньо-зимовими вечорами молодь збиралася на вечурки (вечорниці, досвітки, — ред.). За словами Марії Цанько, зустрічі відбувалися зазвичай у чиїйсь хижі (хаті, — ред.).
Влаштовувати вечурки у селі мали старші люди (сім’я) з гарною репутацією, які могли навчити дівчат та хлопців корисним справам: вишивати, прясти, готувати та різьбити по дереву. Вони наглядали за молоддю, тож батьки спокійно відпускали своїх юних дітей поспілкуватися, потанцювати, а може й наречену чи нареченого приглядіти.
Дівчата, як правило, приходили до хижі раніше, щоб разом приготувати вечерю, заодно і кухарській справі навчитися. Хлопці приносили різні смаколики та музичні інструменти — хто на чому умів грати.
Фото: Ганна Остолош
На таких посиденьках в одній хижі могли збиратися до сорока чоловік. Дівчата трималися своїх сіл або громад, а хлопці могли приходити на вечурки і в інші села, але за попередньою домовленістю з місцевими парубками.
На Свалявщині гостями вечірніх зустрічей були і люди старшого віку. Всі із задоволенням слухали їхні цікаві історії про життя.
Посередині кімнати стояв стіл, накритий вишиваною скатертиною. Навколо стола — лавиці.
Увечері у хату сходилися гості вітаючись: “Слава Ісусу Христу”. Господарі відповідали: “Слава навіки”. Ґазда сломпав піпу (курив люльку, — авт.) а ґаздиня вносила пасулю (квасолю, — авт.) чи кендерицю (кукурудзу, — авт.), щоб полущити та наварити завтра з них смачні страви.
А між ділом байки розповідали, фігльовали (жартували, — авт.), танцювали та співали молоді повчальних пісень. Наприклад, “Два синочки” — пісню про те, як сини покинули стару матір одну в хижі:
“Породилам два синочки,
Таким їх кохала,
Колим стара, слаба стала,
Сама в хижі стала”.
Не обходилося на вечурках і без сміху та жартів. Сміялися не з видуманих історій. Розповіла якось одна жінка з Голубиного про те, як вона “привела до порядку” свого чоловіка.
“Коли ми побралися з моїм Петром, то спочатку двоїчко собі жили, як два голубики. Люди нам завиділи. А коли він знюшкався з свойов кумов Гиндичков — зовсім змінився. Домі став приходити хмуравий, надутий все чимось некунтетний (невдоволений, — авт.). А коли прийде мало підпитий — начне судину трепати (бити посуд, — авт.)”, — розповідає жінка, а всі слухають.
Бідкалася вона як важко заробляла, щоб купити той посуд: “Я на неї тяженько змагалася. То когута згарю жидам (продам півня, — авт.), то отогріву грудку сира та понесу до нашого молодого вчителя. Не було у Сваляві такого вашара, аби я не цубила домі якоєсь череп’я (не було такого ринку у Сваляві, звідки би я не приносила додому посуд, — авт.)”.
Ринок у Сваляві. Фото: Свалявський історичний музей
Прийшов він напідпитку та й давай посуд бити. А вона і собі. Перебили усі довжанки, рябуни, таніри (каструлі, глечики, — авт.) та й полягали спати. Раненько чоловік пішов косити в угіддя, а по обіді жінка йому мала їсти зварити та віднести, але не було у чому. Так і залишився голодним, прийшов увечері — і давай їсти зі старого глиняного посуду.
“Штось ся їмив до миски? Я тото лупину з кромплів зам’яла кендеричанов муков курьом (Що ж це ти вчепився до миски? Це ж я лушпиння з картоплі з кукурудзяним борошном курям зварила, — авт.)”, — питається жона у мужа.
Не розмовляли зо два тижні, а потім прийшов няньо (батько, — авт.) та уповав, угондровав (помирив, — авт.) обох. Опісля того чоловік посуд не бив і на сусідку більше не задивлявся.
Ось так через оповідки, казки та пісні старші люди навчали молодь на вечурках. Вдосталь повеселившись пізно увечері всі розходилися додому, хлопці проводжали дівчат. Господарям залишалися смаколики після святкувань, а у вільний час юнаки допомагали гостинним хазяїнам по господарству у якості подяки.
