Воїн з Сваляви Гоуст. Фото: з Facebook
Побратим “Гоуст” — піхотинець. Перед повномасштабним вторгненням повернувся додому з-за кордону, де збирав труби для атомних електростанцій. І невдовзі став до лав Збройних Сил.
Інтерв’ю з свалявцем на Facebook опублікувала 33-я окрема механізована бригада.
“Уранці 24 лютого мама зайшла до мене в кімнату і каже: ставай, війна почалася! Я відповідаю: війна вже вісім років триває, про що ти говориш? Зателефонував своїм знайомим, що вже тоді воювали на Донецькому напрямку — багато з них не були на зв’язку, і я став сильно хвилюватися. А приблизно о десятій годині мені зателефонували з РТЦК та СП”, — розповідає Гоуст.
Далі він прослужив місяць у роті охорони, а потому відбув у зону виконання бойових завдань біля Попасної, де став помічником гранатометника в механізованому батальйоні.
“Дуже добре пам’ятаю день, коли ми туди прибули. Приїхав тоді до нас Вакарчук, співав нам пісні під гітару. А вже ввечері ми відбули на позиції. Їхали під обстрілом, снаряди пролітали просто над нами. Аж раптом довкола нас засвітилося яскраве світло й потиху стало розростатись. Потім почули запах диму. Бачимо: проїжджаємо біля великої школи, яка повністю вся горить. Це був для мене перший знак того, куди я потрапив”, — ділиться свалявець.
Вночі вони зайшли на позицію.
“Один хлопець, який став моїм другом і, на жаль, загинув потім, каже мені: лягаймо спати, бо завтра маємо багато роботи. Я кажу: добре, але як зрозуміти, де ворог і куди мені стріляти? Він відповів: бачиш, там далеко, у спалахах, така невелика ділянка — це наш одинокий вихід звідси! Тобто ворог був майже скрізь довкола нас. Було трохи страшно тоді, але я ліг і заснув”, — згадує військовик.
О шостій годині ранку він почув біля себе прильоти та інші звуки бою. І незабаром почався штурм.
“Це був мій перший бій. Кац*пи пішли на нас, але ми впорались. Не мали ми ані загиблих, ані поранених. Штурм відбили і кац*пів відігнали”, — розповідає Гоуст.
Фото: Facebook 33-ї окремої механізованої бригади
Потім були Катеринівка, Комишуваха, Часів Яр, Бахмут.
“На Інгулецькому плацдармі на Херсонщині я вже був водієм в артилерійському дивізіоні. Командир батареї наказав виїхати, забрати провізію й боєприпаси. Під’їжджаю до переправи і чую, як біля мене починають прилітати снаряди, праворуч. Знаю, що в мене в кузові ще сім бійців. Майже на місці розвертаю вантажівку, починаю рух, біля мене снаряди далі прилітають, аж тут я в полі бачу невеликий горб. Заїхав по лівій стороні за той горб, думаю: тут мене не мають побачити. Але секунд за тридцять знову починає прилітати.
Рушили далі, виїжджаю в поле, і прямо переді мною прилітає снаряд — приблизно метрів за десять. Я встигаю загальмувати, розвертаю вантажівку на полі, виїжджаю — і бачу лісосмугу. Заїжджаю туди, а там наша піхота. Дивляться на мене, кажуть: як ти це зробив? Пояснюють: ти розвернувся на мінному полі і не підірвався”, — ділиться свалявець.
Завдання воїн виконав, боєприпаси й провізію доправив вчасно. Бій тривав.
“Хлопці почали розвантажувати авто, і просто по нам прилітає пакет “Граду”. Мене контузило – лежу, у голові шум, погано. Аж тут розумію, що мої хлопці лишилися біля вантажівки. Хапаю автомат, вистрибую, дивлюся: хлопці усі лежать. І чую ще один вихід з “Граду”. Забігаю через туман, застрибую в бліндаж і бачу: мій друг сидить, а в нього уламок щелепу зачепив. Питаю: ти зможеш собі допомогти? Бо назовні є ще поранені. Друг відповідає: так, я впораюся. Я повернувся: командир батареї поранений, голову собі перемотує, наказує бігти допомагати хлопцям. Підбігаю до першого, перевертаю, бачу: поранений уламками, але живий. Затягую його в бліндаж. Вибігаю до наступного, кажу: ну що ти, живий? І так усі семеро: усі живі, але поранені”, — згадує Гоуст.
Далі командир ухвалив рішення виїхати з цієї позиції в бік евакуації.
“Я, медик, і той мій друг, якого поранило в щелепу, затягли всіх поранених до вантажівки. І щойно я виїхав з тої посадки, почув ще один вихід “Граду”. Але моє авто, хоч уже було сильно побите, доїхало до точки евакуації. А приблизно через два тижні наші визволили Херсон”, — додає воїн.
Наразі “Гоуст” — головний сержант одного з батальйонів 33-ї. Найбільший обов’язок сержантів — вишкіл особового складу.
“З кожним бійцем треба поспілкуватися, допомогти йому, вислухати його. А коли хлопці чують, що я проводитиму заняття на полігоні, охоче збираються, і ми всі разом тренуємося. Їм цікаво, вони вправно займаються, набувають нових навичок. Головний сержант має працювати, щоби бійці були завжди готові до бою, заряджені виконувати бойові завдання”, — зауважує він.
Воїн каже: “Будемо вишколені та завжди готові — визволимо Україну від російських поневолювачів”.
“Обов’язково маємо вибити ворога з нашої землі та вийти на наш державний кордон. Але справжня Перемога настане лише тоді, коли останній солдат повернеться додому”, — підкреслює свалявець.
