За інформацією: Суспільне.
Боєць 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Валерій (Арчі). 128 ОГШБр
Валерій — військовослужбовець 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Йому 42 роки. До війни був цивільним — займався виготовленням і будівництвом дерев’яних конструкцій.
Історію бійця розповіли на Facebook-сторінці 128 бригади.
Валерій — командир роти 2 гірсько-штурмового батальйону. Він із села Сільце на Закарпатті. Коли почалася повномасштабна війна, був на Київщині — разом з бригадою майстрів встановлювали будинки із дикого зрубу. Каже, навіть бачили російські вертольоти, які висаджували десант, що мав заходити в Київ. Роботу довелося згорнути, для Валерія головне в ті дні було — вивезти своїх робітників додому. Але вже по дорозі він вирішив іти в ЗСУ, хоча не підпадав під мобілізацію як багатодітний батько. У Валерія з дружиною шестеро дітей, найстаршій доньці тоді було 14, а наймолодшій — п'ять.
У перші дні березня Валерій пішов у ТЦК і наполіг, щоб його мобілізували в 128 бригаду. Незабаром уже був на передових позиціях за Оріховим у Запорізькій області. Розповідає, намагався вберегти своїх рідних від переживань, тому сказав дружині, що їде не в ЗСУ, а волонтерити. Однак усе швидко розкрилося:
"Коли була можливість, я телефонував додому, але якось під час розмови почався артилерійський обстріл, — згадує, Арчі. — Дружина почула вибухи, все зрозуміла (вона й до того здогадувалася) і сказала: "Досить говорити неправду — я знаю, де ти".
Перший бойовий досвід Валерій отримав саме на Запоріжжі. Тоді 128 ОГШБр стояла в обороні, її позиції крили і артилерією, і авіацією, а далі йшли піхотні штурми:
"Довелося брати участь у ближніх боях і знищувати ворожу піхоту, яка наближалася на 5–10 метрів. Вперше адреналін і мандраж зашкалювали, а далі вже сприймав усе трохи спокійніше. Це ворог, який прийшов на твою землю, і тут або ти його, або він тебе — все просто".
У складі 2 гірсько-штурмового батальйону Арчі пройшов найгарячіші напрямки.
"Не можу сказати, де було найважче, на кожному напрямку важко по-своєму. На початку війни ми були ще недосвідченими, а росіяни гатили по нас із усього й намагалися продавити масою. На Херсонщині восени 22-го — ми вже згуртований і мотивований колектив, тоді навіть вірилося, що війна скоро закінчиться, хоча штурми були дуже важкі. На Бахмутському напрямку наш підрозділ протистояв "вагнерам", справжнім професійним кілерам. Дуже важка оборона, але багато чого й навчилися там. Потім контрнаступ на Запоріжжі влітку 23-го, коли будь-що треба було проломити першу лінію ворожої оборони. І ми проломили… Брали трофейні рації, слухали ворога, і тоді я вперше почув, як росіяни називали мій позивний Арчі. Там були ті ж підрозділи, що стояли проти нас на Донеччині. До речі, позивний Арчі вибрала моя старша донька Світлана ще на початку війни. Так він зі мною й залишився", — розповідає боєць.
Чимало бойових товаришів Валерія загинули у важких боях:
"Мій односелець Михайло Сак (позивний Док) — бойовий медик 6 роти, Андрій Костик (позивний Атос) із Рахівщини — обидва загинули під час першого штурму на Херсонщині 29 серпня 2022 року. Потім ще були втрати, багато… Дуже хороші хлопці".
Арчі теж неодноразово ставав ціллю для ворога, з початку війни він має вісім тільки зафіксованих контузій і два поранення. Друге поранення отримав півтора місяця тому: у пікап влетів ворожий дрон "Молнія". Ніхто не загинув, але двом бійцям довелося лікуватися від осколкових поранень.
На початку минулого року Валерій пройшов спеціальні курси й став офіцером. А восени 2024-го прийняв під командування гірсько-штурмову роту.
"Іноді здається, що в окопах легше — облаштував позицію зі своїм відділенням, ведеш вогонь по ворогу. Усе ніби просто. А на командирській посаді треба аналізувати, обговорювати задачі, спілкуватися з особовим складом, до кожного знаходити свій підхід. І приймати рішення, які бувають дуже складні. А тобі з ними потім жити. Головну зазачу на посаді ротного я бачу в тому, щоб зберегти особовий склад і виконати бойове завдання. Збереження особового складу — на першому місці, тому що кожна людина тут безцінна".
За успішне виконання бойових завдань Валерій достроково отримав чергове офіцерське звання, крім того, він нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Хоча каже, що таких, як він, рідко нагороджують.
"Я незручний, — пояснює Арчі. — Люблю говорити те, що думаю, прямо в обличчя і не люблю підлабузників чи ледарів. Таких в армії, як і в цивільному житті, теж вистачає. Чому мене терплять? Тому що треба виконувати роботу, а я все виконую, наскільки можу".
Валерій може звільнитися із ЗСУ як багатодітний батько в будь-який момент, однак, каже, не планує цього:
"Мене тримає передусім наш колектив, у нас усі офіцери й сержанти з бойовим досвідом. До того ж треба навчити новачків, передати їм досвід, отриманий у реальних боях, а не з книжок. Я буваю вдома у відпустках і бачу, що відбувається в тилу. Мені це не подобається, але люди здебільшого самі винні — що посієш, те й пожнеш. Коли говорять, які погані працівники ТЦК, бо якщо спіймають, то беруть уже не 500, а 1000 доларів, я питаю: а хто дає їм ці гроші? Ви ж і даєте, щоб не воювати".
Арчі каже, вчинками військових теж часто керує страх — за рідних і близьких. Саме за них і стоять на передовій.
