2680 «Втративши ногу на передовій, хочу показати, що на цьому життя не закінчується», – поліцейський зі Сваляви Владислав Горнодь
Українці вже давно показали світу свою незламність. У кожного українця власна історія перемоги – перемоги над ворогом, а найголовніше – над самими собою. Сила духу інколи вражає, а інколи навіть перевищує можливості.
Свалявчанин Владислав Горнодь – в минулому вибухотехнік, у грудні минулого року під час розмінування деокупованих територій на Харківщині втратив ногу. Однак це не підірвало його внутрішні сили для здобуття численних перемог в своєму житті. Наразі Владислав відзначений багатьма подяками та державною нагородою Президента «Орден за мужність 3-го ступеня».
– Владиславе, наразі мешкаєте і працюєте в Києві, ваша сім’я з вами чи у Сваляві?
– Дружина з однорічною донечкою вдома, для них так спокійніше.
– Знаю, ви розпочинали свою кар’єру в Ужгороді в поліцейському напрямку…
– Так, працював у Роті поліції особливого призначення, а з 2019-го року у вибухотехнічній службі в Ужгороді. Саме по робочих обов’язках ми з колегами неодноразово їздили у відрядження для розмінування деокупованих територій. До слова, здобував вищу освіту спеціаліста в Київському Національному університеті харчових технологій.
– У силу своєї професії вам доводилось ризикувати щоденно. Як справлялись з емоціями?
– Оскільки я давно займаюсь спортом, саме він допоміг мені приборкати страх і бути дисциплінованим. Загалом такого немає, аби людина не боялася, але треба свій страх побороти. Ну і скажу, що, втративши ногу на передовій, прагну більших цілей по при все. На своєму прикладі хочу показати, що на цьому життя не закінчується – втрата ноги навпаки спонукає рухатися далі.
– Ви втратили ногу під час одного з розмінувань. Мабуть, отримали шок?
– Я б не сказав, що мав шок, я був притомний і все усвідомлював. Перш за все, розумів, що треба якнайшвидше доїхати до лікарні. Адже турнікет не можна тримати більше двох годин, потім починається незворотній відлік для організму.
– Де ставили протез на ногу?
– У травні в США через клініку «Protez Foundation», яка функціонує в Сваляві. У мене найкращі враження щодо тамтешньої роботи лікарів на Заході, нашим протезистам варто брати їхній досвід. Почути, що і для чого людина хоче в плані протезування та постаратися ввійти у її положення, максимально зробити так, як вона хоче, а не за стандартом.
– Наразі в Києві над чим працюєте?
– З 24 липня змінились мої посадові обов’язки, допомагаю пораненим військовим, поліцейським і їхнім сім’ям. Зокрема поранені звертаються до нас з проблемними питаннями по реабілітації та лікуванню.
– Маєте роботу, що потребує моральної віддачі. Що вам додає сил?
– Розуміння, що чим більше я працюю, тим більше можу принести користі суспільству та своїй країні. А також допомогти людям, які максимально все віддають заради свого народу. Аби вони відчували, що за них пам’ятають. Це приносить найбільше задоволення.
– У минулому ви були неодноразовим чемпіоном України, світу, Європи з бойового мистецтва, розкажіть трішки про ваше захоплення спортом…
– Так, був чемпіоном України у 2012, 2014, 2020 та 2021 роках, Європи – у 2021-му, світу в 2012 та 22-му – під час війни. Невдовзі, 20-22 жовтня, планую виступати на чемпіонаті світу в Англії.
– Справді? Маєте такий запал до спорту?
– Після роботи тренуюся в спортзалі, до речі, у загальних групах зі спортсменами. Я єдиний буду виступати на змаганнях з протезом із людьми без протезів. Прагну не піддаватися дискримінації, яка є у суспільстві до осіб з певними пораненнями, а боротися і показувати, що ніхто немає людину ущемляти в його праві вибору. Бо, на жаль, осіб з пораненнями стараються переводити в іншу категорію, але це не правильно, вважаю. Хотів показати, що людина має сама вирішувати, як їй робити, так би мовити, не ставити на ній хрест. Якщо людина чогось хоче, то дати їй таку можливість спробувати: зможе – добре, не зможе – не біда, але дати спробувати.
– Якою є ваша віра у Перемогу?
– Перемога обов’язково відбудеться, бо за нами правда! Звісно, ця війна принесла багато страждань нашому народові, багато людей втратили своїх близьких, залишилися без домівок. Війна це горе… Однак ми цей шлях не вибирали, наше діло його закінчити, щоб в історії України це була остання війна.
Розмовляла: Ольга МОЛНАР
