За інформацією: Суспільне.
Боєць 128-ї бригади Михайло з позивним Вовк. 128 ОГШБр
Михайло із позивним Вовк — військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Безперервно воює майже 10 років, а загалом у Збройних силах — ще більше. Був у зоні АТОАнтитерористична операція., а після демобілізації шукав себе в цивільному житті. Проте, за словами бійця, його постійно тягнуло на фронт. Нині служить у гірсько-штурмовій роті.
Історію бійця розповіли 28 травня на сторінці бригади у Facebook.
Михайлові 31 рік, він родом із села Горонда Мукачівського району. Строкову службу проходив у 2012-му в спецпідрозділі, який називали "Караульні вовки". Але позивний Вовк не лише через це.
"У мене чуйка є, можу кілька діб не спати й добре бачу вночі, тому Вовк", — пояснив Михайло.
А ще, каже боєць, він не любив росіян ще до повномасштабного вторгнення. Після строкової служби поїхав на заробітки у Воронеж, працював на будівництві. Коли з бригадою мали розрахуватися, робітників не лише обманули з грошима, а й хотіли вбити: "Планували всіх втопити в річці, ми ледве звідти виїхали цілі й неушкоджені. Я тоді зрозумів, що з росіянами не можна мати справи, в мене з ними й особисті рахунки".
У 2015-му Вовк мобілізувався в ЗСУ. Рік і чотири місяці відслужив у зоні АТО на Луганщині й Донеччині.
"Ми періодично стояли в сірій зоні, де до росіян — усього 150–200 метрів. І вони час від часу намагалися витіснити нас, зайняти наші позиції. Ми вели ближні бої. Одного разу під час російського обстрілу з АГС (автоматичний гранатомет) я штовхнув товариша в укриття, а за секунду туди прилетів ВОГ (граната з гранатомета). Він потім приїздив до мене додому в гості й дякував мамі, що врятував його", — розповів військовий.
Після демобілізації чоловік влаштувався на будівництво. Також займався музикою — писав власні композиції в стилі реп. Однак його постійно тягнуло на фронт, тому 2017 року підписав контракт із ЗСУ. Спочатку служив в одній із львівських бригад, а далі перевівся в рідну 128 бригаду і досі тут. Нині Михайло служить у гірсько-штурмовій роті і є одним із найдосвідченіших бійців свого підрозділу.
"У мене багато спеціальностей — вмію поводитися з БМПБойова машина піхоти., колись навіть на САУ (самохідна артилерійська установка) працював, тому розбираюся і в артилерії. А тут найчастіше із СПГ (станковий протитанковий гранатомет) та кулеметами — "покемоном" (кулемет Калашникова), ДШК (великокаліберний кулемет радянського зразка), Minimi (натівський ручний кулемет бельгійського виробництва). Найкращий, як на мене, "покемон" — він не вередливий. Minimi теж дуже хороший і ефективний, але він більше боїться пилюки й бруду, тому за ним треба доглядати, як за дівчиною", — сміється Вовк.
Боєць 128-ї бригади Михайло з позивним Вовк. 128 ОГШБр
Перед повномасштабною війною Михайло взяв відпустку, але за п’ять днів його терміново відкликали й у складі гірсько-штурмового батальйону відправили на Запоріжжя.
"Перші дні війни були для мене найважчими. Росіяни рухалися колонами до 300 одиниць різної техніки — танки, БМП, БТРи, "гради"… І ми на своїх БМП перехоплювали їх, намагалися стримати — швидко пересувалися з точки на точку, відкривали вогонь, зупиняли. Вони розверталися й шукали інші шляхи. Бувало, нас брали в кільце, а ми проривалися з боєм. Тоді багато моїх товаришів загинуло — молодих, хороших — дехто й на моїх очах. Але я не хочу про це говорити — це війна, тут нічого не поміняєш. Може, й мене таке чекає. Якщо людина має загинути на війні, так тому й бути, а якщо ні, то ні. У мене багато небезпечних ситуацій було — і в обороні, й на штурмах. Іноді по нас так лупашили, що голову неможливо було підняти. Але я живий. Напевно, Бог мене оберігає, бо правильно роблю — захищаю свою сім’ю, щоб жодна падла не прийшла й не сказала, що мій будинок уже його…", — поділився військовослужбовець.
Як бійцю штурмової роти, Михайлу неодноразово доводилося стикатися з військовими РФ віч-на-віч. І він діяв так, як вимагала бойова ситуація.
"Найближче бачив росіянина за 10 метрів. І прошив його з кулемета, аж іскри полетіли. Це був "ахматівець". Тоді троє їх намагалися нас оточити, підібралися й зайняли позиції під деревами. До речі, пам’ятаю їхні позивні, бо ми мали трофейні рації й слухали їх. Скількох їх убив? Не рахував, та це й неможливо. Бувало, косиш їхню посадку за 200 метрів із кулемета, який має прицільну дальність півтора кілометра, то звідки знати, що там залишилося?" — розповів Вовк.
Михайла чекають з війни батьки, а також дружина й дві прийомні доньки. Вони його найбільша мотивація.
"Дружина зараз працює за кордоном, вона не хоче, щоб усе було тільки моїм коштом. Так що мені з нею пощастило. А за дівчатами доглядає теща. Вони мені як рідні. Дружина і доньки з Одещини, але після війни ми переїдемо на Закарпаття й будемо жити в мене на Мукачівщині", — каже військовий.
Читати ще
Читати ще
“Раніше я лазив на скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні нашої бригади”: історія бійця із Закарпаття
