За інформацією: Суспільне.
Інна Шостак (ліворуч) та Марія Дідук (праворуч), які на війні втратили чоловіків. Колаж: Суспільне Ужгород
Жінки, які втратили на війні чоловіків, приїхали на кемп для родин загиблих військовослужбовців у село Поляна Мукачівського району на запрошення громадської організації "Українські мурахи".
Кореспондентці Суспільного вони розповіли спогади про своїх чоловіків, досвід вдівства та життя після втрати.
Марія Дідук — дизайнерка з Дніпра, мама семирічного сина, дружина загиблого військовослужбовця Віталія Шевченка.
Дружина загиблого військовослужбовця Віталія Шевченка Марія Дідук. Олександра Калінченка"У перший день війни ми виїхали з Дніпра на захід. Спочатку доїхали до Львова, пробули там два тижні. Вийшло так, що у Львові ми жили дуже близько до аеропорту, і були прильоти. Дитині на той момент було три роки і два місяці. І через два тижні ми виїхали в Ужгород до знайомих, вони нас прихистили. І, власне, коли ми заїжджали на територію Закарпатської області, я цього не знала. Потім вже Віталік мені сказав, що йому дали повістку. І по приїзду він пішов у військкомат. Довго там ходив, тоді ж черги були. І в підсумку сказали: "Приходьте з речами", — розповіла жінка.
Віталій Шевченко служив у прикордонних військах у Харківській області. 18 березня 2022 року він мобілізувався, 25-го березня склав присягу, і після того вже потрапив в учбову частину.
"Ми взагалі думали, що він буде прикордонником, але десь у цих регіонах. А відправили навпаки, туди, додому, назад на схід, на харківський кордон. Він прослужив 3,5 роки. Загинув від того, що підірвався на міні у селі Тимофіївка Харківської області, на самому кордоні з Бєлгородською областю. Загинув він один з цієї групи. Вони мали вже виходити, мінятися. І хлопці, які заходили, завозили провіант, водичку. Він вийшов допомагати воду хлопцям заносити в бліндаж. І в цей момент він наступив на протипіхотну міну. Травми були несумісні з життям".
Марія Дідук розповідає: спочатку просто намагалась зрозуміти, у якому стані тіло її чоловіка.
"Я розуміла, що він мертвий, але я не могла зрозуміти, в якому стані тіло. Казали: "Очікуйте, Віталік у морзі, в Дергачах. Його ми будемо намагатися транспортувати в Дніпро, оскільки це літо, ви самі розумієте, температура в моргах зараз не дуже, фізіологічні процеси, опариші". Мені здається, це не те, що треба казати людям, яких сповіщають про смерть коханої, близької людини".
Через чотири дні тіло Віталія привезли в Дніпро і його змогли поховати.
"Як би це дивно не звучало, але я кажу, що нам пощастило, що мали змогу попрощатися. По його вигляду ми зрозуміли, що він помер, скоріше за все, моментально. З ними на позиції був фельдшер, але було видно, що ніяких маніпуляцій з тілом після не проводилось, оскільки в нього навіть на обличчі був пил від вибуху, грунт на обличчі був, тобто ніякі трубки, нічого не ставилось".
Марія з Віталієм були одружені десять років.
"Я не знаю, через скільки років я взагалі зможу нормально про нього говорити. Він був дуже мозговитий. Був зв'язківцем у прикордонній бригаді. Вони займалися відслідковуванням, коли залітають дрони. Він мені не дуже розповідав подробиці. Мені взагалі здається, що він, щоб не лякати нас, мало що розповідав. Це я в процесі зрозуміла, бо одного разу, коли ми періодично їздили до нього в Богодухів, він купував антидепресанти і казав, що це для побратима. Після загибелі до мене дійшло, що, мабуть, вони були не для побратима. Він мені цього не казав".
Жінка ділиться, що вони дуже раділи, що Віталій був зв'язківцем, бо це відповідало його здібностям, талантам. Чоловік багато років працював у американській компанії в Україні, їздив працювати у Штати, у філію в Австралії.
"Він навіть виїжджав на нічні погоні за шахедами. Я кажу: "Віталічку, а чого тебе з цієї роботи ставлять на цю?". Він каже: "Ну як чому, людей не вистачає". Він якраз був у останній відпустці на початку липня, і після відпустки через 16 днів загинув. У нього були два бойових виходи, а в третій він не повернувся і загинув. Я кажу: "Чому тебе ставлять на бойові виходи?". Він відповідав: "У мене немає хвороб, я здоровий".
Віталій Шевченко загинув у віці 42 років.
"На свій вік він не виглядав. Він не був лисий, не був товстий. Він примудрявся у місті дислокації влаштовувати собі пробіжки. Ще пам'ятаю, в останню відпустку ходив собі шорти нові вибирав для пробіжки. Такі яскраво-яскраво салатові. Я кажу: "Віталік, може не треба? Такі яскраві вони, з дрона буде видно". Каже: "Маша, ти що? Вони і так знають, де ми. Колір шортів уже не грає ніякої ролі. Ми знаємо, де вони, вони знають, де ми, скільки нас, скільки їх. Це все відомо. Останній раз у нього пробіжка була у тому селі, 10 кілометрів пробіг. У цивільному, звичайному житті він і півмарафони бігав".
Дружина загиблого військовослужбовця Віталія Шевченка Марія Дідук разом із сином. Олександра Калінченка
Перший місяць після втрати чоловіка у Марії був шок.
"Я дитину вела у перший клас тоді. Коли Віталік… Тобто, не було ще 40 днів. Уявляєте, в якому я стані? Я була в чорному. Слава Богу, я змогла дійти до перукарні, пофарбуватися, підстригтися. Знайшла в собі сили. Мені трохи легше стало, що я не залишилася вдома, щось зробила для себе, відвела дитину в перший клас Це було дуже важко, особливо коли я бачила знайомих батьків і вони намагалися до мене підійти. Я казала: "Будь ласка, зупиніться, бо я зараз буду плакати, а це ж свято". 6 вересня у Віталіка вже було 40 днів. І от після 40 днів мені стало зовсім погано. У жовтні, це десь під другий місяць, до мене почало доходити, що відбулося".
Жінка перестала їсти й спати. Каже, що зрозуміла, що їй потрібна допомога, бо сама вона не справляється.
"Я написала психотерапевтці, почала ходити до неї, до психіатра, почала пити антидепресанти, ходити на масажі. Мене це дуже витягло. Через масаж я повернулася до турботи про себе, а не просто зранку нащупала обличчя і "О, Господи, слава Богу, я ще жива". Записалася на курси, сина — на шахи. Тобто, почала якось розштовхувати себе, щоб не застрягти в цьому стані, бо Віталіка не повернеш, а я ще тут. У дитини одне дитинство, яке більше не повториться".
До декрету Марія була дизайнеркою, працювала в офісах та рекламних агенціях. Потім була у довгому декреті, з якого так і не вийшла.
"Я сама залишалася з Марчиком, просто фізично не могла вийти з декрету. А тепер ще й Віталік загинув. Я вирішила, що взагалі буду міняти професію. Я зрозуміла, що не хочу повертатися в офіс. Навіть до загибелі Віталіка, ми з ним це обговорювали. Я казала, що скоріше за все буду йти з дизайну, хочу займатися електроепіляцією. На п'ятому місяці (від загибелі чоловіка — ред.) я пішла на навчання, знайшла у собі сили, бо мені потрібно виховувати сина, за щось його годувати. Пішла на навчання, пройшла курси, зараз шукаю собі кабінет під оренду. Закупила необхідне обладнання, стерилізатори, зонди".
Через сім місяців з часу загибелі Віталія, Марія приїхала з дитиною у кемп на Закарпаття.
"У мене таке відчуття, що найбільше нами займаються благодійні організації. Тобто, є державна допомога, але вона більш така: "Ми виплатили вам гроші, ось". А благодійні організації займаються більш.. У мене в голові слово "реабілітація". Бо ми і так відчуваємо себе трохи відірваними від суспільства. У класі сина з 39 дітей тільки двоє батьків у ЗСУ: мій загиблий чоловік і ще один татко. Інші 37 ніякого відношення до війська не мають. Зі мною взагалі спілкуються дві-три мами, вони підходили, цікавились, як я себе почуваю, як мій стан, як Марчик. Всі інші перелякано дивляться. Є якась напруга у суспільстві через це".
Марія каже: не хоче почувати себе біженкою у своїй країні.
"Я просто знаю людей. У 2018 році я розмовяла з тими, хто виїхав з Донецької області, є знайомі з Макіївки. І я просто пам'ятаю, як я казала: "Боже, ти знаєш, я так тобі співчуваю, що ти якби переселенець, що ти біженець у своїй же країні". І мені хлопець сказав: "Ні, не кажи слово "біженець". Ну і тепер я думаю, що ми будемо скоріш за все самі біженці, бо в мене є відчуття, що до Дніпра вони дійдуть. Там похований Віталій. Я не хочу залишати могилу Віталіка росіянам. Я навіть піднімала тему ексгумації, бо знаю, що деякі дівчата перевозили своїх чоловіків з нашої області, з Павлограда. Перевозили, перепоховували. Батьки Віталіка дуже консервативні. Вони від слова "кремація" чи "ексгумація" впадають в ступор і не хочуть взагалі говорити на цю тему. Це єдина їхня дитина. Я не вважаю себе в праві нав'язувати, як і де ховати ховати їм свою дитину".
Жінка з сином, а також батьки Віталія почали отримувати одноразову державну виплату.
"Це наша підстраховка на момент виїзду, що ми зможемо собі дозволити житло. Мене у цьому плані навіть більше не дитина хвалює, все ж нове покоління, вони більш адаптовані, вони виросли в війні. Мене найбільше хвилюють його батьки, що в них не буде бідної старості, бо вони заслуговують на те, щоб нормально доживати свої роки".
Інна Шостак — підприємиця із села Щасливого, що під Києвом. Мама двох хлопчиків 11 і 6 років, дружина загиблого військовослужбовця Ігоря Шостака з позивним Терміт.
Дружина загиблого військовослужбовця Ігоря Шостака Інна разом із синами тримають вишиванку чоловіка. Олександра Калінченка"На початку російського вторгнення мій чоловік волонтерив, але після того, як вивіз нас за кордон. З друзями, моїм братом дуже багато їздили, вивозили людей, допомагали їм, забирали людей з інвалідністю, забирали жінок з дітьми завдяки небайдужим людям і тим коштам, які могли самі витратити на пальне. Не завжди всі могли платити, тому вони допомагали, вивозили. Бусами возили по Києву мішки з піском, коктейлі Молотова".
Потім Ігор пішов у тероборону в Щасливому. А згодом йому запропонували піти у підрозділ Служби безпеки України. Нелегко чоловіку було туди потрапити, розповідає Інна. Дев'ять місяців чекали, поки його приймуть. Там Ігор прослужив два з половиною роки.
"Він настільки завжди всіх запевняв, що все добре. "У мене все добре. У нас нічого такого страшного немає". І в мене навіть думка така не виникала, що може щось статися".
У неділю, 10 серпня 2025 року, Ігор поїхав у останнє відрядження, з якого не повернувся.
"У неділю він поїхав у відрядження, а в понеділок, 11 серпня, у нього мала бути відпустка. Коли в понеділок до мене в двері постукали, я відкрила і побачила свого рідного брата і побратима. Мені здається, в них на обличчі було все написано. Я одразу зрозуміла, що щось не так. Перше, що я запитала: "Скільки загинуло?". Мені сказали, що один він. Того ж дня я говорила з дітьми. Я не знаю, не пам'ятаю навіть, як я з ними говорила. Все було як у тумані. Хотілося б віддати все, аби тільки його повернути. Воно ще все дуже болить".
Дружина загиблого військовослужбовця Ігоря Шостака Інна разом із синами. Олександра Калінченка
У Інни був і є свій бізнес — студія манікюру, а в чоловіка — буси. Зараз жінці доводиться тягнути два бізнеси на собі.
"Це перші два місяці я взагалі все закинула і ні до чого не бралась. Потім я почала нагружати дітей, почала давати їм багато додаткових занять. Менший Марк йшов у перший клас. Тоді приїжджали побратими, приїжджав хрещений. У перший клас він йшов не з татом. У них взагалі була дуже класна команда. У групі 15 чоловік і вони всі такі молодці. Допомагають, підтримують, часто приїжджають, вітають хлопців, телефонують, запитують".
З часом жінка зрозуміла, що забула про себе.
"Я переключилась на дітей, почала для них шукати гуртки: карате, гітара, плавання, англійська, возити їх на різні додаткові заняття, щоб вони могли чимось займатися. Тому приїхати у кемп на Закарпаття — це була хороша можливість знайти себе. Не тільки мені важко. Багатьом родинам. Я розумію, що стільки родин зараз з такими травмами і залишаться, будуть жити й нести цю травму через все життя".
Інна розповіла, що раніше у них з чоловіком загинув друг. У нього залишилась молода дружина. Пара у шлюбі прожила буквально рік. Дітей у них не було.
"Я собі думала, що це так страшно. Взагалі, саме слово "вдова". Це таке страшне слово. Але я ніколи не думала, що це буде зі мною. Якщо я починаю з кимось про це говорити, я починаю плакати".
Інна додала, що у них є суботня традиція, яка бере початок ще з часів, коли вона жила в Щасливому. Разом із чоловіком та кумами вони щотижня збиралися на ранкову каву — ті телефонували зранку, і всі зустрічалися, щоб провести час разом. А зараз після посиденьок у кав’ярні Інна бере каву із собою й несе її на кладовище, до чоловіка.
Читати ще
Читати ще
“Дитина кожного дня просить тата”: історії жінок, чиї рідні зникли безвісти
