1431 «Життя, віддане за Україну», – пам'яті молодшого сержанта ЗСУ, Героя України Андрія Павлишинця
Того дня замість очікуваного смс-сповіщення «живий» чужий чоловічий голос у слухавці не без жалю повідомив: «За деякий час після того, як Андрій вийшов на позицію почала працювати ворожа арта. З того боку «крили» мінометами. Андрій не встиг добре сховатися… Хлопці його не покинули. Забрали. Але множинні поранення… Тримайтесь, Ярославе, вашого брата більше немає. Матері та дружині теж передайте. Вибачте, що не вберегли».
23 жовтня 2024 року життя родини Павлишинців поділилося на «до» і «після». В один момент родина втратила люблячого сина, брата, дядька та племінника, дружина – коханого чоловіка, діти – батька, який обожнював їх понад усе на світі.
Усі хто знав Андрія особисто, говорять про нього, як про вірного друга надійного побратима, патріота, котрий боровся за щасливе і світле майбутнє нашої держави до останнього свого подиху.
Павлишинець Андрій Михайлович («Пентагон») народився 6 грудня 1985 року у місті Свалява, Закарпатської області. У 2005 році закінчив Мукачівське професійно технічне училище. У 2014 році добровільно пішов у ЗСУ. Під час служби у 128-ій ОГШБ відзначився у боях за Дебальцеве, станицю Луганську та інших «гарячих точках».
2024-го знову добровольцем стає на захист країни у складі 63-ої ОМБ.
Життя Андрія обірвалося у жовтні того ж року: загинув воїн унаслідок мінометного обстрілу поблизу села Торське на Донеччині. «Вдовою залишилася молода дружина, сиротами – двійко маленьких дітей», – здебільшого саме таку інформацію знаходимо на сторінках численних медійних ресурсів, але життя, віддане заради того, аби у підростаючого покоління твоєї країни було мирне майбутнє, заслуговує більше, аніж кілька рядків у Вікіпедії.
«Рідні тих хто віддав своє життя за Україну мають бути впевнені: дорогі їхньому серцю люди померли не даремно», – ці рядки Андрій Павлишинець сказав ще наприкінці 2019-го, тож виконуючи волю полеглого захисника, готуйтеся читати багато добрих і теплих слів, сплетених нитками особистих, і не тільки, спогадів-відгуків, почуттів і емоцій. Не тому, що так, за неписаним звичаєм, годиться, а тому, що моральні принципи, якими керувався свалявець у ставленні до оточуючих помножені на відвагу та саможертовність, яку проявляв він на полі бою, роблять чоловіка достойним, аби його ім’я закарбувалося не лише у нашій пам’яті, а й навічно було вписане у історію України.
***
Літо. Дві години по-полудню. Сонце в самому зеніті, ну і я – з базару до вокзалу з рюкзаком за плечима та важезною сумкою. Попереду наш «шикарний» тротуар, подолати який – це ще той квест для мене. І я вже подумки намагаюся переконати себе не падати в паніку аж раптом, сумка сповзає з мого плеча…
– Е, е! Куди?!
– Та не кричи ти. Краще під ноги дивися, бо ще очі наб’єш (сміється). І сумку віддай. Знаю, що на вокзал. Автобус твій уже на платформі стоїть. Та мені теж у той бік, тож тепер точно встигнеш.
– Ти ж автобусом не їздиш, то звідки знав?
– Розклад? Я тут майже всі вивчив. У ломбарді працюю. Ось вибіг води купити.
То вже потім глянула, що дуже пристойно одягнений був, вважав, аби я ніде не впала, поки дорогу переходили. Усміхненим мені тоді запам’ятався, бо видно насмішила я його своєю реакцією. Не могла збагнути, звідки ж він мене знає. А виявилося, що ми до однієї школи ходили. Тоді я уявити не могла, що за кілька місяців свою елегантну сорочку Андрій поміняє на військову форму і захищатиме територіальну цілісність країни зі зброєю у руках, – переповідаю історію мого повторного «знайомства» дружині військового Оксані Павлишинець.
«Він у нас такий. Любить допомагати. І не тільки з торбами. От знаєте, хтось знаходить радість, досягаючи кар’єрного росту, інші мірилом успіху вважають матеріальний добробут, як то автівку чи айфон останньої моделі,.а мій Андрій тішився з того, що людині добро робив. Як у ломбарді працював, то всі знайомі, родичі, друзі, сусіди до нього за порадою йшли: яку техніку вигідно купити, продати або зремонтувати… А як вдавалося йому допомогти комусь словом чи ділом, то аж світився від щастя. Чесно. Як мала дитина радів тому, що зміг комусь у чомусь доброму стати в нагоді. Дуже відкритий, такий щирий. Був… Цим мене і підкорив під час нашого знайомства», – розповідає жінка, усміхаючись.
Проте напруга, із якою важко говорить Оксана про коханого у минулому часі, відчувається навіть через телефон.
Саме дружина стала ініціаторкою кампанії про присвоєння Андрію Павлишинцю звання Герой України (Посмертно). Відповідна петиція була зареєстрована на сайті Президента 10 вересня, хоча на прийняття цього рішення вдові нашого захисника знадобився майже рік.
– Син, якого назвали на честь батька, вже все розуміє, а от найменшій донечці ми розповіли, що тато став янголом. Одного дня вона повернулася зі школи і сказала: «Мамо, у школі всі говорять, що мій тато – герой, але він став янголом. А хіба янголи стають героями?». «Ні, Марічко. А от герої янголами стають, і ваш тато – один із них. Він з неба все бачить. І всіх любить: і тебе, і мене, і Андрійка», – відповіла, і вирішила спробувати зібрати підписи. Не тільки заради Андрія, але й заради наших дітей, – пояснює вдова героя.
– Пригадую: у день, коли його ховали, стільки слів підтримки та співчуттів було сказано на адресу нашої родини. І людей теж було багато. Похорон був чи не найвелелюднішим: військові, чиновники, журналісти, знайомі й незнайомі люди. Здавалося, попрощатися з Андрієм прийшло все місто. Якоїсь миті й справді повірилося в те, що із цим страшним горем наша родина залишилася не сама. Та ось пройшов рік, і на кінець вересня підписів було менше, ніж три з половиною тисячі. Потім, звісно, вдалося зібрати ініціативну групу, залучити представників влади, окремих державних та недержавних підприємств. лідерів громадської думки, волонтерів, інста- та фейсбук блогерів, журналістів… Не називаючи чиїхось окремих імен, щиро дякую всім, хто поширює петицію в інтернеті, організовує виїзні збори, всім, хто присвячує свій час та підтримує нашу ініціативу зараз. Це сьогодні, коли до очікування розгляду петиції залишились лічені дні, можу спокійно про це розповідати, але були моменти, коли у відповідь на прохання про підтримку, чула лише холодне: «Не, цікаво», «Я – поза політикою», «Ми його не знали, тому й не голосуватимемо». У такі хвилини хотілося спитати: «Люди, коли ви стали настільки байдужими?!! Кожна нагорода на його військовому кітелі дісталася йому ціною сліз його матері, ціною нашого родинного спокою і власного здоров’я». А знали б ви, наскільки добрим він був…
– Бойових відзнак у вашого чоловіка багато?
– Медаль «Учасник АТО», Відзнака Президента «За Участь в Антитерористичній операції», Медаль «За жертовність і любов до України», нагрудна відзнака за бої під Дебальцевим «Дебальцеве-2015». Нагрудним знаком «63 ОМБР», Орденом «За мужність ІІІ ступеня», так само, як і Грамотою Пошани за підписом Головнокомандувача Збройних Сил України, Олександра Сирського Андрія удостоїли вже посмертно, – констатує співрозмовниця.
***
Про доброту, як виняткову рису характеру Андрія Павлишинця розповідає, згадуючи друга, один із членів ініціативної групи з підпису петиції Віктор Івашкович:
– Андрія знав з дитинства. Разом ходили ми до одного і того ж дитячого садочку, школи й навіть у одному класі вчилися. Він ріс тихою дитиною. Не з тих, у яких тисяча і одне «Чому?» звучало ледь не щогодини, й не з таких, котрі всякчас й в усьому намагалися займати лідерську позицію. Усьому цьому Андрій був повною протилежністю: не норовливий, тихий, лагідний щодо інших, я би сказав. Навіть на новорічних ранках у садочку, де більшість хлопців ледь не билися за ролі собаки, вовка, тигра чи ведмедя Андрій зайчиком був. Його характер – то суцільна доброта.
Ви й не уявляйте ступінь мого здивування, коли довідався, що друг добровольцем пішов у АТО, ба більше того, став снайпером.
Точність, обережність, зосередженість, і, звичайно, витривалість. Ну, бо, вочевидь, треба було годинами лежати у одному і тому ж положенні, аби лишатися непоміченим. І тільки подумайте про рівень напруги, коли знаєш, що від твоєї майстерності й, не в останню чергу, спостережливості, фактично залежить загальна успішність оборони чи наступу. Я, звісно, не військовий, але здогадуюсь, що через призму оптики ворога можна побачити ще до того, як він спробує залізти в окоп до твого побратима.
А знаєте, що у цій історії сьогодні найіронічніше? Аби стати героєм своєї країни, вмерти за неї на полі бою, виявляється, не завжди достатньо. Мало того, що у більшості випадків доводиться збирати підписи, потім – домагатися «правильного» подання від роти, бригади, частини чи ще якого командування, та ще й всім цікавим відповідати на запитання: «А що він такого зробив?». Чесно, я коли це почув, ледь стримався, аби не вибухнути від гніву.
Андрій Павлишенець загинув за всіх нас. І, повірте, він був кращим із кращих! Після подій, які він пережив у Дебальцевому, я взагалі сприймав його як надлюдину, на кшталт тих, якими захоплюються фанати кіновсесвіту Marvel. Але, на відміну від кіношної вигадки, усе, що пережив Андрій, відбувалося насправді. І ця людина вважала мене другом. Коли такий чоловік називає тебе «цімбор», то, принаймні для мене це слово багато чого коштує. Тому пообіцяв зробити все, що в моїх силах, аби допомогти Оксані.
«Вибачте, за емоційний тон, але коли зараз згадую оте «А що він такого зробив?», то одразу хочеться запитати: «А що він, по-вашому, повинен був зробити аби отримати ваш підпис?», – каже чоловік не стримуючи емоцій.
Розмірковуючи над почутим зловила себе на тому, що читачам, напевно, теж цікаво було б дізнатися відповідь на поставлене вище питання.
***
6 грудня. 2019 рік. Майже кінець робочого дня. Андрій дбайливо поправляє квітчаті кашпо, які зранку принесли до пам’ятника «Борцям за волю та незалежність України» якраз з нагоди урочистого відкриття.
– Привіт, знову. Досі марафетиш? Як відчував, що мені красиве фото потрібне. Таке, аби без людей на фоні. Тільки квіточки. Тож якщо станеш трохи вбік, аби встигла зробити знімок, поки ще не звечоріло – буду дуже вдячна.
– Ага. Ну, треба ж трохи ладу навести, бо поки у вас на роботі після вранішньої мерзлячки гарячим чаєм відігрівалися, вітер тут уже похазяйнував. Закинь потім це фото мені на сторінку. Справді, гарно вийшло.
– Пам’ятник теж файний. Лиш не розумію, для чого було його сюди ставити? Наче нам мало «совкової» башти із зіркою. Той – знесіть, цей – поставте. Ну, краса ж!
– А знаєш, скільки у нашій спілці з документами возилися, аби цей пам’ятник саме сюди поставили? Ти б мала пам’ятати, як камінь під фундамент закладали. Екскаватор на комуналі з «ковшем» зламався, то хлопці потім у будмаркеті позичали. Біля трьох років пройшло від того моменту. Та зусилля були того варті.
– А чого стоїть тут, а не біля ДРАЦСу?
– Це було спільне рішення всіх членів Свалявської спілки учасників бойових дій на Сході України. Аби працівники та відвідувачі Адмінбудівлі пам’ятали, що наша демократія кується не лише у кабінетах і сесійних залах, а й на полі бою, ціною людських життів.
З самого початку його таким задумували, бо і учасники Євромайдану, і Герої Небесної Сотні та й ми з побратимами, фактично, за одне і те ж боремося. Крім того, 2016-го, коли розробляли проєкт, подібного пам’ятника в Україні не було.
– Ого! То, виходить, ідея свалявських спілчан була унікальною?
– Виходить, що так. Спасибі міському голові, що допоміг це профінансувати, ну, і архітектору Павлові Дулішковичу, який погодився втілити нашу задумку. Тільки уяви як дорогою до школи маленький хлопчик або дівчинка питатиме у мами: «А що то за фігури стоять?». А у відповідь почує: «Борці за Волю та Незалежність України. Шана усім, хто відстоював сучасну Незалежність. Від початку Майдану і аж до тепер».
Знаєш, хочеться аби тут завжди було багато квітів. Рідні тих, хто віддав своє життя за Україну мають бути впевнені: дорогі їхньому серцю люди померли не даремно. Ось чому так важливо зберігати пам’ять. Може колись і мені квіти до цього пам’ятника носитимуть, хто зна.
– Скажи, тільки чесно: якби була можливість все змінити, ти б усе одно доєднався до ЗСУ? На війну пішов би, якби знав, чим закінчиться?
– Хтось же мусить туди йти. Наші хлопці воюють там, аби ворог не прийшов сюди до нас. Ось для чого. До того ж, день народження у мене 6 грудня.
– Так це ж сьогодні!
– Ось тобі і відповідь. Та й головний подарунок до свята цього року я вже отримав (сміється). Біжу до дружини і побратимів. Вони мене уже чекають.
***
Рішучий, сміливий відповідальний. Саме так розповідають про Андрія Павлишинця друзі та бойові побратими.
– Попри те, що працювали ми в одній бригаді, конкретно під час служби «пересікалися» не надто часто. Був період, але не довго, бо ротації трохи не співпадали. Зате під час роботи над спілкою дуже сильно здружилися. Хоча, за канонами логіки, він мав повне право мене ненавидіти. Це ж я його братові повістку приніс. А Андрій її собі взяв. Так у армії і опинився, – пригадує Роман Трубін.
– Тобто, хочете сказати, що Андрій пішов у армію замість брата?
– Точно. Причому сам прийшов до військкомату вже на наступний день. Сказав: «Я – старший, а отже братова безпека – це моя відповідальність». Не знаю, хто його так виховав, але ці слова вже тоді викликали повагу у всіх, хто їх чув. Та й серед інших військових авторитет Андрій здобув швидко. Те, що не боїться брати на себе відповідальність, неодноразово доводив на ділі. Дебальцеве, Станиця Луганська – більшість цивільних людей сприймають їх виключно, як географічні назви, що стали відомими завдяки хронології бойових дій. А 2015-го він разом із хлопцями був у самому епіцентрі воєнного пекла.
Згодом ми так здружилися, що навіть спільно планували «йти в політику». І партія у нас була, і конкретна програма: хотіли спільно вирішувати нагальні потреби військових. З користю для громади, звісно. Але підтримку населення тоді не отримали. Вочевидь, на той час людям цілком вистачало Володимира Парасюка (сміється). Та Андрій з нашого програшу не сильно переймався. Допомога іншим завжди була для нього важливішою за політичний статус. Все, що сказав мені тоді: «Братику, ми хоча б спробували». Згодом повністю реалізував себе у волонтерстві.
«Не міг він лишатися осторонь нашої спільної біди. Добросердним був. Саме щирість, чесність, милосердя і доброта у поєднанні з бойовим досвідом роблять Андрія достойним високого звання Героя», – зауважує військовий.
***
«Рішучим, мужнім, а ще – невгамовним запам’ятався. Любив повторювати: «Фразу «зробити – неможливо» треба говорити лише після того, як ви спробували щось зробити хоча б один раз». Такий собі «вогник», – характеризує полеглого свалявчанина військовослужбовець 63-ї ОМБ Андрій Пацьо.
– Коли мені повідомили, що до нашого підрозділу переводять нового бійця, особливих надій на нього, кажучи відверто, не покладав. Гадав: «Цей – вже бувалий. Тут, мабуть, буде «шаритися». Не захоче зайвий раз у вогонь лізти». Якби ж Ви знали, який я радий був, що цього разу військова «чуйка» мене таки підвела! Андрій не тільки чітко і якісно виконував усі поставлені перед ним задачі, а ще й ворожих «літунів» збирав після того як ми їх глушили. Розбирати, вивчати, перепаювати – то була його пристрасть, адже за освітою був радіомеханіком. З початком «повномасштабки» навіть квадрокоптери складав, а потім їх же і передавав на потреби армії. Мати у своєму підрозділі вмілого радійника, який до того ж вправно стріляє, і досвідом бойовим ділиться залюбки – на вагу золота.
Проте зверхньо Андрій себе ніколи не поводив: він, навпаки, був душею компанії. До всіх побратимів ставився, як до рідних. Можна було б багато слів сказати про його жертовність, але я не буду. Скажу тільки, що під час останнього нашого бойового виходу Андрій особисто зголосився піти зі мною. А після поранення вони з побратимами мене евакуйовували. Кінцівку я тоді втратив, але живим лишився.
Спитайте, чи був Андрій абсолютно безстрашним? Ні, звичайно. Не бояться смерті тільки дурні, а Андрій не був схожим на ідіота. Просто коли він опинявся перед вибором «постраждає – він, або хтось інший?», то чинив так, як підказувала йому совість: майже завжди обирав себе. Він фактично життя мені врятував. І це, м’яко кажучи, непогано, якщо врахувати, що знайомі ми з ним були трохи більше двох тижнів. Щастям вважаю те, що знав його, як побратима, – каже військовий.
***
Небайдужість, яка чіпляє за живе, вразила і редакторку інформаційного видання Район.Свалява Ольгу Магас.
– Пам’ятаю, як на одному з відкритих зібрань обговорювали стратегію розвитку Свалявської громади. Тоді поділитися своїми ідеями та побажаннями щодо того, якою хотіли б бачити Свалявщину в цілому, і рідне місто – зокрема, прийшли не тільки чиновники, а й працівники туристичної галузі, діячі освіти, культури, волонтери та представники громадських організацій. Своє слово зпосеред інших військових мали також Андрій Павлишинець, Степан Білас та Роман Трубін. Вже тоді хлопці переймалися тим, аби у місті була своя Алея Героїв. Причому, питання розміщення її у центрі міста із вуст Андрія Павлишинця звучало особливо гостро. Тоді він казав, що пам’ять про полеглих на полі бою має бути помітна кожному, а не ховатися на задвірках міських вулиць. Бо лише так зможемо віддати їм не лише належну шану, а й подяку за те, що можемо виховувати підростаюче покоління під мирним небом. Було зрозуміло, що він не просто розділяв біль утрати разом з родинами полеглих побратимів, а сприймав його, наче власний. Йому було не байдуже. І саме ця небайдужість торкала до глибини душі. Тож, коли колеги розповіли, що свалявець знову доєднався до лав військовослужбовців уже під час повномасштабного вторгнення, не була здивованою, – пригадує жінка.
***
– З Андрієм був знайомий не надто довго, проте – дієво. Він долучився до нашої когорти, бо знав, що ми активно підтримуємо військових, задіяних в роботі Сил безпілотних систем по всій країні. Кілька десятків «літачків», що їх встиг зробити разом з командою ще до повернення на фронт – це врятовані життя військових ЗСУ і величезний мінус для живої сили та військової техніки країни-окупанта. Те, наскільки важливою є наша праця у наближенні справедливого миру на умовах України, Андрій добре усвідомлював. Цим був надзвичайно вмотивований. І своїм позитивним настроєм він неабияк заряджав усіх членів нашого колективу, – розповідає Владислав, волонтер ГО «Ми є На ДІЯ». – Андрій бачив війну на власні очі, ніколи не лишався осторонь чужого горя, і кожного дня наближав перемогу України не лише на полі бою, а й поза ним. Саме тому ми у ГО «Ми є На ДІЯ» вважаємо Андрія Павлишинця достойним високого звання Герой України, – каже чоловік.
***
– Андрій був у складі добровольчого угрупування, яке здійснювало патрулювання території ще до офіційного формування батальйонів ТрО. Серед завдань були й перевірки на справжність так званих «міток», інформація про які з’явилася у ЗМІ на початку повномасштабного вторгнення. Паралельно доєднався до роботи нашого фонду: розвантажував гуманітарну допомогу, допомагав зустрічати та розселяти людей, котрі у пошуках прихистку приїжджали на Свалявщину з інших регіонів країни. Навіть коли на війну повернувся, зв’язку з нашою командою все одно не втрачав. Волонтерський дух підтримував не тільки фізично, але й морально: спогад про імпровізоване свято весни, яке влаштував для жіночої половини нашої когорти на початку «повномасштабки», й досі гріє душу. Один дзвінок, кава з тортиком, весняні квіти, фраза: «Парадні косиці для найкращих Косиць» – і позитивний настрій на весь день був гарантованим. Того разу я вкотре переконалася, що наші військові – найкращі. Та, думаю, що в глибині душі Андрій уже тоді вирішив – знову піде на фронт, як тільки побачить, що у його розумі, силі й досвіді є потреба. Востаннє спілкувалася з ним якраз перед виходом на те зловісне бойове завдання: казав, що підрозділу потрібен високоточний приціл до снайперської гвинтівки… Пізніше до збору ми таки долучилися, але тоді навіть і уявити не могла, що стосуватиметься він не армійської техніки, а петиційної кампанії. Гідно вшанувати пам’ять нашого Героя – це найменше, що ми можемо зробити, – зазначає голова волонтерського осередку «Свалявський рух опору» Ельвіра Бунда.
***
– Після повернення із зони АТО Андрій і справді дуже змінився. Якщо раніше він був спокійним, часто міг промовчати, а не рідко й власними інтересами поступався, то після військової служби емоцій уже не стримував. Особливо, якщо бачив соціальну несправедливість. Не зрозумійте неправильно: він не став жорстоким, просто не любив, коли хтось поводився не по-людськи. Міг навіть серйозно посперечатися. У таких випадках люди, зазвичай, не насмілювалися дивитися йому у вічі. Не тому, що їм було страшно, а тому що знали: Андрій не йде на компроміс із совістю, а переконувати його в тому, в чому він правий – марна справа. Водночас до осіб, яким дійсно бракувало підтримки, він став ще більш м’якшим, чуйним, трепетним, – розказує дружина.
– Ви казали, що з перших хвилин знайомства Андрій підкорив вас своєю відкритістю…
– Щирістю і людяністю теж. Ми одружилися, а коли на світ з’явилися Андрій та Марічка, чоловік обіцяв зробити все, аби у них було щасливе майбутнє. Дітей він просто обожнював, а я завжди знала: якщо Андрій, щось обіцяє – обов’язково дотримає слова. Не зважаючи на тривогу, відстань і усі ті життєві труднощі, які принесла нам війна – наші 13 спільних років були прекрасними. Важко все це. Особливо, коли питають: «Нащо ж на війну відпускала?». Але Андрій – не річ, яку можна замкнути у сейфі. Він жив не чужим, власним розумом. Завжди йшов за покликом серця. І ти або приймаєш це, або живеш без нього. Хочете знати, чи вибрала б я його знову? Так. Обрала б. Не зважаючи ні на що. Зараз сенсом мого існування стали наші діти, але Андрій стільки добра, стільки радості мені подарував, що, здається, і в усіх своїх наступних життях я знову його обиратиму, – мовила на завершення нашої розмови жінка. А я слухала, й переконувалась: «Кохання дійсно – існує. Воно дарує силу пережити, найтяжчі, найтемніші часи. І воно не помирає навіть тоді, коли той, кого любиш, уже за обрієм цього світу».
Для рідних, близьких, тих, хто знав, любив і поважав Андрія Павлишинця, він був, є і буде Героєм України. Якщо Вас не залишила байдужою ця життєва історія, підтримати родину Андрія Павлишинця ви можете за посиланням.
