Промисловий гігант Підкарпатської Русі. Історія хімічного заводу “Сольва” у Сваляві 11.06.2026 ● 10:17
На початку XX століття тихе містечко Свалява, розташоване в долині річок Латориця та Пиня, перетворилося на один із найпотужніших індустріальних центрів Підкарпатської Русі. Рушієм цього прогресу став хімічний завод “Сольва” — підприємство з глобальним капіталом, передовими технологіями та колосальним впливом на долю регіону.
Старі поштові листівки із панорамою заводу та безкрайніми складами деревини досі нагадують про масштаби цього виробництва.
Заснування та капітал
Історія підприємства розпочалася наприкінці XIX століття (у 1893 році) з невеликих деревообробних цехів та лісопилок. Проте справжній індустріальний прорив відбувся у 1910-1911 роках, коли австрійське акціонерне товариство “Сольва” розгорнуло на цій базі масштабний хімічний завод.
До речі, стартовий капітал становив запаморочливу на той час суму — 3,6 мільйона крон.
Попри географічну віддаленість Сваляви, нитки управління вели до світових фінансових центрів. В акціонерному капіталі товариства, окрім австрійських та угорських банкірів, брали участь німецькі, французькі, англійські та навіть американські інвестори. Це забезпечило заводу доступ до найсучаснішого світового обладнання.
Технологічний процес: суха перегонка деревини
Завод “Сольва” був високотехнологічним лісохімічним підприємством, що працювало за принципом практично безвідходного виробництва. Основним методом була суха перегонка деревини без доступу повітря.
Спочатку на заводі запустили хімічний цех на 10 гігантських залізних циліндрів (реторт), згодом їхню кількість збільшили до 12. Поруч діяли 4 величезні промислові печі.
Принцип роботи: букові дрова завантажували на спеціальні залізничні вагонетки та закочували всередину реторт. Циліндри герметично запечатували й нагрівали ззовні. Деревина всередині не горіла, а “обвуглювалася”, виділяючи гази. Ці гази пропускали через охолоджувачі (конденсатори), перетворюючи їх на “деревну рідину”, яка слугувала сировиною для хімікатів. У вагонетках же залишалося чисте деревне вугілля.
Щороку гігант переробляв понад 100 тисяч кубічних метрів букового лісу.
Основна продукція та експорт
Підприємство виготовляло:
- Октан вапняний (ацетат кальцію). Критично важливий для текстильної промисловості Європи як закріплювач фарб.
- Метиловий та денатуратний спирт (метанол). Використовувався для технічних потреб хімічної індустрії.
- Ацетон. Попит на нього зріс у рази з початком Першої світової війни, оскільки він був необхідний для виробництва бездимного пороху.
- Деревне вугілля. Йшло на потреби металургії та опалення.
Транспортне диво: мережа вузькоколійок
Щоб щоденно постачати на завод сотні кубометрів сировини, гужового транспорту було замало. Товариство збудувало власну розгалужену мережу лісовозних вузькоколійок, яка кардинально змінила логістику регіону.
До прикладу, гілка “Свалява—Ізворська Гута” проходила вздовж долини річки Пиня, через Поляну та Ізвор (тепер Родниківка) аж до селища Ізворська Гута (Родників Гута). Довжина цієї колії складала близько 30 км, а будівництво обійшлося компанії в 1,8 млн крон (половина вартості самого хімічного заводу).
Інша гілка вела вгору за течією річки Свалявки через села Черник і Дусино під полонину Боржава.
Окрім деревини, заводські паровози допомагали транспортувати ящики з відомою місцевою мінеральною водою з джерел Поляни до основної залізничної станції у Сваляві, звідки вона йшла на експорт до Відня та Будапешта.
“Сольва” стала найбільшим промисловим підприємством у всій Підкарпатській Русі, що сильно вплинуло на місцеве населення.
Рекордна зайнятість
До 1914 року на заводі працювало близько 1400 людей. У чехословацький період, станом на 1926 рік, кількість працівників сягнула рекордної позначки — 1880 осіб.
Для обслуговування складних хімічних процесів, залізниці та бухгалтерії акціонери запрошували іноземних інженерів, хіміків та майстрів. Свалява перетворилася на багатонаціональне містечко, де пліч-о-пліч жили русини, чехи,словаки, німці, австрійці, євреї та угорці.
Важкі умови та протести 1911 року
Праця біля киплячих реторт та на лісоповалах була виснажливою та травмонебезпечною.
У 1911 році місцева соціал-демократична група організувала перший масовий страйк робітників з вимогами підвищити зарплату та скоротити робочий день.
Поява мікрорайону “Бразилія”
Попри наявність робочих місць, бідність та високі податки змушували багатьох емігрувати за океан. Ті робітники, які згодом повернулися із заробітків з США чи Південної Америки, викупили землю поруч із заводом і звели там будинки.
Цей квартал, що розташований у селі Неліпино, місцеві й досі називають “Бразилією”.
Завод у вирі історичних подій
Підприємство пережило разом із краєм усі геополітичні злами ХХ століття:
- Перша світова війна (1914 рік). Коли російські війська подолали Верецький перевал, місцевих чоловіків мобілізували. Щоб стратегічний завод не зупинявся, австро-угорська влада примусово залучила до роботи військовополонених.
- Чехословацький період та криза 1920 року. Після розпаду Австро-Угорщини та входження краю до складу Чехословаччини як автономної Підкарпатської Русі, завод зупинився майже на пів року через розрив економічних зв’язків. Проте вже влітку 1920 року потужна чеська фінансова група викупила акції “Сольви”, модернізувала підприємство, і з серпня воно запрацювало на повну потужність, ставши опорою економіки краю у міжвоєнний період.
Історична спадщина
Завод приносив колосальні прибутки інвесторам і давав заробіток тисячам людей, але ціна за це була високою. Своє ім’я завод отримав від латинської/угорської назви річки Свалявка (“Solva”). Проте саме цю річку (і Латорицю нижче за течією) завод екологічно виснажував. Через зливи відпрацьованої хімічної води річка десятиліттями мала специфічний жовтувато-бурий колір та різкий запах оцту, а риба в ній у межах міста майже повністю зникла.
Фінал та сучасність
Після Другої світової війни підприємство було націоналізоване радянсько-українськими комуністами та перетворене на “Свалявський лісохімкомбінат”.
Свалявський лісохімзавод, 1951 рік. Фото: з архіву Миколи Поцка
У радянські роки лісохімкомбінат намагався компенсувати це активною соціальною діяльністю: збудував для робітників кілька багатоквартирних будинків, утримував власний дитячий садок, клуб та базу відпочинку.
З часом, у другій половині XX століття, лісовозні вузькоколійки демонтували, замінивши їх вантажівками, а технологічні зміни призвели до того, що гігантське підприємство поступово припинило своє існування у первісному вигляді
Живі свідчення корінних жителів Свалявщини, які провели у цехах комбінату десятки років і чиї батьки застали завод ще в чехословацькі часи, найкраще передають атмосферу тієї епохи.
Спогад Івана Михайловича (народився у Сваляві, працював апаратником ретортного цеху у 1960–1980-х роках):
“У ретортному цеху випадкових людей не було — слабаки там не затримувалися. Робота пекельна. Уявіть собі величезні залізні бочки, які розпечені так, що дихати нічим. Ми закочували туди вагонетки з буковими дровами, запечатували їх глиною та болтами, а тоді починалася сама перегонка.
Найважче було, коли готове вугілля вивантажували. Його треба було швидко залити водою, щоб не спалахнуло на повітрі. Дим, пара, сажа — до кінця зміни ми всі були чорні, як ті чорти. Але й платили нам добре! За “шкідливість” щодня давали талони на безкоштовний обід у заводській їдальні та молоко. Багато хто з наших за ці гроші собі хати в місті побудував”.
Спогад Марії Іванівни (корінна жителька Сваляви, працювала в тарно-пакувальному цеху комбінату з 1970 року):
“У нас на заводі пів Сваляви працювало, родинами йшли. Мій батько тут все життя плотничав, і я дівчиною прийшла. Ми збирали дерев’яні ящики й бочки під продукцію. Наш завод за радянських часів так гримів, що специфічний оцтовий запах по всьому місту чути було.
Старі люди сміялися: “Чуєш, як кислим пахне? То наша “Сольва” працює, гроші капають”. Робота була шумною, кругом верстати гудуть, але ми були вдома. Вечорами бігли в наш заводський клуб — лісохім тоді всю культуру в місті тримав, кіно показували, танці влаштовували. Комбінат нам і квартири давав, і садочок для дітей збудував”.
Спогад Михайла (житель села Дусино, працював на нижньому складі колод):
“Мій батько ще за чехів на “Сольві” ліс рубав, і я туди пішов. Я починав на розвантаженні дров. Бук — дерево важке, кругляки везли величезні. Спочатку залізничними вагонетками з Боржавського напрямку, а потім уже машинами. Наше завдання було — розпиляти ці колоди на метрові цурупалки, так зване “довгоття”, і скласти в гігантські штабелі на просушування. Робота на свіжому повітрі, фізично важка, але ми були молоді, дужі.
На комбінаті панував залізобетонний порядок: лісовоз приїхав — одразу під розвантаження, пили працюють без зупину. Ми знали: якщо склад пустий, реторти зупиняться, а цього допускати було не можна”.
Згодом технології змінилися, у другій половині XX століття лісовозні вузькоколійки демонтували, замінивши їх вантажівками, а саме підприємство з часом припинило існування.
Проте бренд “Сольва” не зник. Сьогодні це ім’я носять відомі готельні та рекреаційні комплекси у Поляні, а у самій Сваляві ухвалено рішення про створення нового індустріального парку “Сольва-Тех”, що символічно продовжує історію промислового серця Підкарпатської Русі.
Ігор Калашніков
Інші статті автора:
- “Ракети”, “гомбалки” та квитки від Дюрі-бачі — історія забутого Свалявського парку атракціонів;
- “Люди над водою”: Таємниця одного будівництва у старій Сваляві.
