За інформацією: Суспільне.
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
Руслан — штурмовик 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Військовий втратив ногу на початку 2023 року, він підірвався на протипіхотній міні. Наступні 7 місяців важко поранений штурмовик відлежав у госпіталях і переніс 9 операцій. А далі вдягнув протез і повернувся в бригаду.
Історію військовослужбовця розповіли на сторінці Закарпатського легіону у Facebook.
"Я добре пам’ятаю той день. Ми заходили на нові позиції, я йшов попереду. Зробив крок, відчув під ногою "клац" і через долю секунди побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею. Протипіхотна міна. Я все одразу зрозумів і крикнув своїм: "Стояти, тут міни". Це було о 6.14 – завжди дивлюся на годинник. Відповз на ліктях трохи назад і о 6.16 наклав турнікет, а далі доповів по рації, що "300". Я був готовий до цього й знав, що робити, – один турнікет у мене висів на стегні, один на броніку й два в аптечці…" — розповів Руслан.
На початку повномасштабної війни Руслан добровільно пішов у один із підрозділів ССО, що дислокувався в Полтаві. Головна його спеціальність стосувалася вибухової справи. Підривні групи часто робили бойові виїзди й зупиняли ворожі колони в кількох сусідніх регіонах. Ще перед тренуваннями військовий з позивним "Інженер" підписав розписку про нерозголошення, тому деталі операцій повідомляти не може.
Згодом Руслан пройшов курси в навчальному центрі, отримав сертифікат сапера, а далі потрапив у 128 бригаду і став штурмовиком. Бригада тоді вела важкі оборонні бої біля Бахмута, і бійця сходу зробили командиром відділення в гірсько-штурмовій роті.
Читати ще
Читати ще Втратив руку під час евакуації побратимів: історія пораненого військового Андрія Оришка
"Ми тримали позиції на околиці Яковлівки. Збоку посадка, де стояв наш суміжний підрозділ, а попереду соняшникове поле, з якого росіяни постійно лізли. Кладемо їх із кулемета, а вони залягають і трупи своїх перед собою котять, прикриваються…" — розповів Руслан.
На початку 2023 року 128 бригаду перевели на Запорізький напрямок. Під час заходу на нові позиції Руслан і підірвався на протипіхотній міні. За кілька місяців бійцю зробили протез, до якого він швидко звик й почав ходити без милиць. ВЛК дала Руслану 2 групу інвалідності, з якою з армії звільняють. Але він поїхав у штаб бригади й написав заяву, що під власну відповідальність буде служити далі. І повернувся в зону бойових дій. Останні кілька місяців "Інженер" навчає новоприбулих штурмовиків на тренувальному майданчику, облаштованому за кілька десятків кілометрів від передової.
Читати ще
Читати ще “Щодня встаю о 3-й ранку, щоб хлопці на позиціях мали гарячий сніданок”. Історія кухарки 128-ї Закарпатської бригади
"Як я їх мотивую? Зразу кажу, що ми всі помремо, просто кожен у свій час. Сміються. А що – я ж правду кажу. Люди в підрозділ приходять різні. Є й хороші, з бойовим настроєм, із них можуть вийти справжні бійці. Перший бій покаже, хто стане воїном, а хто налякається і толку з нього ніякого…" — говорить Руслан.
У Руслана є російське коріння. Його дід по батьковій лінії з Тюменської області, етнічний росіянин, а бабуся з Полтавщини. Дід Руслана був військовим командиром та воював під час Другої світової війни.
"По маминій лінії моя бабуся жила на Сумщині й мала 12 дітей. Вона пережила Голодомор. Чоловік, намагаючись врятувати родину, зібрав із дому цінні речі й поїхав у місто, щоб продати й купити якихось продуктів. І не повернувся, пропав. Жінка залишилася сама з дітьми, восьмеро з них не пережили голод… Я добре пам’ятаю, як бабуся до останніх днів ховала по хаті продукти "про запас", а мама сердилася, бо не могла виявити, звідки береться міль… Скільки зла росіяни принесли іншим народам, а тепер знову припхалися до нас. Ненавиджу їх усім серцем. Шкодую лише, що рано втратив ногу й мало їх покришив. Але ще повоюю, хай навіть без ноги…" — підсумував військовий.
