Історія краю
Зміст
1. Праісторія та рання історія
2. 11 — 15 ст.
3. З половини 13 і до кінця 15 ст.
6. 1711—1847
10. 1900—14 pp.
11. 1918 — 20 pp.
12. По 1920 р.
Закарпаття — це єдина частина України, розташована за головним карпатським хребтом, яка входить до обсягу паннонського басейну, а тим самим єднає Україну з цією частиною Сер. Европи; сполучення з Україною полегшують численні карп. провали. З другого боку, уздовж півд. краю Карпат та р. Тиси (Мармароська котловина) проходить шлях, який в'яже Закарпаття із Словаччиною і Чехією на зах. та з Семигородом і Молдавією на сході. Таке переходове положення вплинуло на те, що Закарпаття входило впродовж ряду століть до складу держ. організму, що посів ядро паннонської низовини, — Угорщини, та сприяло схрещуванню на Закарпаття різних політ. і культ. впливів. Проте, Закарпаття не лежало на головних шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу ролю, і тому становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, але входило до складу ряду жуп (Мармарош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угорської, словацької й румунської етнографічної території. До 1919 р. під Закарпаттям розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»), а її межами були етнографічні межі з румунами й угорцями на півдні та словаками на заході; в цих етнографічних межах Закарпаття Обіймає 15 600 км?.1919 p., після відділення Закарпаття від Угорщини, створено з основної частини Закарпаття окрему автономну країну в межах Чехо-Словаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину Закарпаття, положену на південь від Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії, а зах. частину — Пряшівщину — до Словаччини. Проте до Карп. України прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території з метою поширити її територіальну базу й увійти у володіння важливою повздовжньою залізницею (Кошиці — Чоп — Хуст— Рахів), що сполучала Закарпаття із рештою Чехо-Словаччини і з Румунією. Стан Закарпаття в 1918—38 pp.:
В межах Чехо-Словаччини Закарпаття мало дуже важливе геополітичне значення як поміст, який в'язав Чехо-Словаччину з Румунією, а тим самим був територіяльною віссю т. зв. Малої Антанти та одночасно відділяв Угорщину від Польщі. Нині геополіт. значення Закарпаття для СРСР, також для України, полягає в тому, що тут СРСР входить безпосередньо на територію Сер. Наддунайської Европи.
З 1938 р. межі Карпатської України зазнали кількох змін. Після віденського арбітражу Карпатська Україна обіймала лише етнографічну територію без м. Ужгорода і Мукачева (11 100 км2 і 552 000 меш.); адміністративна одиниця Закарпаття в межах Угорщини (1939—44) була зменшена ще на територію з м. Севлюш, Тячів і Солотвина, натомість її збільшено на зах. коштом Словаччини (територія 1050 кмі 41 000 меш.). Таким чином Закарпаття в межах Угорщини 1939—44, за статистикою 1941, обіймало 12 060 км? і мало 622 000 мешканців. Закарпаття в межах УРСР обіймає ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на півд. зах. територією навколо с. м. т. Чоп і становить окрему адміністративно-територіяльну одиницю — Закарп. обл. (12 800 км? і 929 000 меш. на 1956 р.)
Найстаріші археологічні знахідки на території Закарпаття походять з неолітичної доби бл. 4 000 pp. до Хр. Це
Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центр. України. Вже за часів неоліту із Закарпаття йшов експорт обсидіянових виробів до Галичини. Проміжне геогр. положення Закарпаття та його природні багатства (зокрема соляні копальні гор. Потисся) здавна притягали на Закарпаття різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці як субстратна верства. У бронзову добу (2 тисячоліття до н. е.) на Закарпаття починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов'язують з приходом трако-дракійських племен з Семигороду. В останніх віках до Хр. Закарпаття опанували кельти, що прибули із зах.; вони принесли з собою залізну культуру. Із сх. кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранці (скити та сармати-язиґи), а в 1 тисячолітті н. е. тюрки (гуни, авари) і угро-фінські -мадяри — угорці. У 2 ст. сусідня Дакія (Семигород) стала рим. провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи римських купців. В добу мандрівки народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини в кінці 2 ст.; рештки ґотів (ґепіди) трималися в сусідньому Семигороді до 10 ст.
Слов. колонізаційний процес охопив Закарпаття приблизно від 2 ст. і відбувався через карп. перевали. Археологічні досліди виявили, що низинні частини Закарпаття мали у 8—9 ст. досить густе хліборобське населення, яке в той час було радше півд., ніж сх. слов'янами та, мабуть, належало до племени білих хорватів, що простяглося обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від півд.-слов. пня угорцями й румунами та постійно доповнюване допливом укр. поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до 19 ст.), населення Закарпаття було ступнево і непомітно інкорпороване до сх. слов'янства. Слов'яни басейну гор. Тиси та Семигороду перебували під владою аварів (6—8 вв.), а потім входили до складу Болгарського царства (9—10 вв.). У зв'язку із занепадом болгарської держави Закарпаття перейшло у другій пол. 10 ст. до сфери впливів Київ. держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та похід Володимира Великого на білих хорватів у 992 р. З того часу на Закарпаття закріплюється назва «Русь».
Використовуючи усобиці, що виникли в Київській державі по смерті Володимира Великого (1015), король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до початку 20 століття Закарпаття постійно перебувало у складі угорськ. держави, становлячи її прикордонну область на півн. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно з слов.-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Тат. наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карп. перевали і дощенту зруйнував Закарпаття В 13—14 вв., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв'язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 століття Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. Жупа).
Укр. елемент становив меншість серед февдальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорськ. короля Белі IV (1235—70), кн. Ростиславові Михайловичу чернігівському та кн. Леву Даниловичеві гал. в 1315—20 pp. група маґнатів півн. Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угорськ. престол. кн. Андрія або Лева Юрійовичів, що по жін. лінії походили від Арпадовичів.
В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став князь Федір Коріятович зі зукраїнщеного литовського великокняжего роду. Місц. традиція бачила в Коріятовичеві носія української колонізації Закарпаття.
В першій половині 15 століття Мукачівською домініею володіли серб. кн. «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов. і правос. елемент зник серед аристократії на Закарпаття Автохтонне укр. населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорськ. король Матвій Корвин (1458—90), і тому про нього збереглася пам'ять в усній словесності.
З половини 13 і до кінця 15 ст.
Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: із сходу — т. зв. волоський та із заходу — німецько-словацький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а румуно-українці пастуше населення, що з Семигороду осідало на закарпатських гірських долинах і тут, як і на північному боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Німецька колонізація, що прийшла після татарського нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій словакізації західного Закарпаття.
Позбавлені політичного самоуправління і упривілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії. Східне християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежности до Болгарії. Але відомості про організовані центри церковного життя походять тільки з пізнішої доби. В 14 ст. між закарпатськ. монастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі б. Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про правос. єпископ у Мукачеві. Православіє на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і монастирів залежало від доброї волі місц. землевласників.
На поч. 16 століття закарпатське населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі (1514) проти феодалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців» (протифеодальна і протиавстр. партія). Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій С.). Цей кодекс залишився основою угорськ. станового законодавства до 1848 р.
Після угорської поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Семигородом історія Закарпаття визначалася, з одного боку, тур. натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини Закарпаття часто терпіли від тур.-тат. наїздів. В боротьбі проти них брало участь переважно населення зах. З., яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Сх. Закарпаття належало до Семигороду. Через те Закарпаття припала доля бойовища, на якому в 17 століття билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигороду і австр. абсолютизм із своїми угорськ. прихильниками (повстання С. Бочкая 1604—06, військ-політ. акції Ґ. Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешеленія, І. Текелія і зокрема велике повстання Франца II Ракоція 1703—11). Особливо активну участь брали закарпатські українці у повстанні Франца II Ракоція, яке в початковій стадії мало характер соц. революції; вони творили прибічну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім'я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). В наслідок безперервних воєн, що проходили на Закарпатті, край зазнав госп. руїни, занепали і нім. міста. Зате тягар панщини зменшився, а в горах вона навіть не була запроваджена. Це й було причиною припливу нових переселенців з галицького боку, де панщизняний утиск був більший.
З пол. 17 століття на Закарпатті почалася боротьба між правос. і уніятами. Цей конфлікт мав не лише релігійне, але й політичне підложжя і був пов'язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископи були залежні від угорських кальвінських маґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в правосних парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 року перемиським єпископом А. Крупецьким на заході Закарпаття, яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Католицької Церкви і династії. Унії сприяли згодом єпископи В. Тарасович та Петро Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія 1646, на якій українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді. Під охороною Ракоціїв в Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єпископ Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православія до кінця 18 ст. залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Із смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському монастирі унія запроваджена по всьому Закарпатті.
Не зважаючи на політичну відокремленість, духові зв'язки Закарпаття з іншими українськими землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В 17—18 ст. на Закарпатті розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною української барокової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кінця 17 століття М. Андрелли-Росвигівського, названого також «закарпатськ. Вишенським»), літописні записки (напр., Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політ. й церк. події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові факти; мова народився Гол. автор М.Григашій, свящ. с. Гукливого. Опублікований Я. Біленьким «Угорсько-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV), середньовічні повісті (популярною була Олександрія), вірші та ін. Закарпатське письменство 17—18 ст. користувалося живою нар. мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь релігійний характер. Тоді ж розвивалося на Закарпаття будівництво дерев'яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу.
В противагу до 17 ст., який був добою майже безперервних воєнних заколотів, 18 ст. і перша половина 19 ст. були часом спокійного розвитку Закарпаття Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії й Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом ін. реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов'язків та брала під охорону сел. зем. наділи. Йосиф II актом скасування підданства селян на Угорщині 1785 хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлене сел. підданство тривало до 1848 р. Угор. шляхта гостро чинила опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кін 18 ст. панщина викликала рух опришків також і на З., що був зах.-укр. відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.
Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископ втратили значення і були зведені до ролі ген. вікаріїв латинських архієпископ Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Греко-католицької церкви на Закарпаття взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга пол. 18 ст. заслуговує на назву «золотої доби» в церк. історії Закарпаття В особах єпископів М. Ольшавського, І. Брадача і зокрема А. Бакинського воно мало своїх найкращих церк. і культ. діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіальної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископ дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства та про нар. освіту.
В кін. 18 і на початку 19 ст. Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли пристосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: П. Лодій і І. Земанчик були проф. львівського «Stadium Ruthemim», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й ін. здобули високі службові й академічні становища в Росії й в Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від нар. мови, запанувала латина і церковно-слов'янщина. До літ. діячів цього періоду належали: автор граматики А. Коцак, перший історик Закарпаття Й. Базилович, мовознавець І. Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ В. Довгович й ін. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч М. Лучкай-Поп (1789—1843).
Революційні події 1848-49 років зрушили частково і Закарпаття. Чимало молодої інтелігенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов'янські народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед закарпатців, які поставилися вороже до угорської революції, були такі видатні постаті XІX століття як письменник і невтомний осв. діяч-„пробудитель“ о. О. Духнович (1803—65) та енергійний політик і публіцист А. Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов. Конгресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-укр. обл. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Гол. Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делегацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред'явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з нац.-територіяльною і культ. автономією.
Не зважаючи на поразку угорської революції, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський й ін. закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтелігенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на Закарпаття не сприяли політературної організації закарпатських українців. У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорських націоналізму серед закарпатськ. інтелігенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропагатором був священником І. Раковський, ред. видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—58). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатськ. духовенства думки про потребу всеслов. письменної мови; але тепер з ц.-слов. мови це переносилося на рос. Глибоку пам'ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угорськ. революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпаття спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на Закарпаття довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтелігенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам.
Погодження між Австрією й Угорщиною 1867 р. у формі дуалістичної австроугорськ. монархії кинуло національної меншості на поталу угорської олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-их pp., були негайно ліквідовані. Греко-католицька церква, як єдина нац. установа закарпатських українців і їх офіц. репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешту. На іменування закарпатськ. єп. набув головою впливу угорський уряд, і тому, починаючи від С. Паньковича (1866—74), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали укр. парафіяльні школи, одна по одній зникали газ. («Св?тъ» 1867—71, «Новый Св?тъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність осв. товариства «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарп. літератори другої пол 19 ст. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною рос., ц.-слов. і нар. мов. І змістом ця література була далекою від живих гром., культ. і соц. інтересів народу.
До цього долучилася ще і госп. катастрофа, що спіткала Закарпаття в кін. XІX ст. Не зважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соц. та екон. залежності від дідичів. В наслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріалізації, швидко давав себе відчути зем. голод. Над селом тяжіли ще й ін. болячки: алькоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископ Ю. Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соц.-госп. заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміграції до ЗДА, яка з 1880-их pp. набрала масового характеру. Еміграція була найбільш інтенсивна в зах. З., де здавна існувала традиція сезонових заробітчанських мандрівок. В зах. комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміграція забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—07 pp. доходила навіть до 200% природного приросту; ніяка ін. слов. територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.
Період 1900—1914 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаганди і виникненням народовецької (нац.-укр.) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церк. шкіл; у висліді зугорщено все шкільництво. В ділянці церк. політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорськ. богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак впровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до укр. публікацій угорську абетку. З 1900-их pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися рос. слов'янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа В. Бобрінського в Петербурзі, почалась агітація за православіє, для чого створювала пригожий ґрунт угорськ. денаціоналізаційна політика. Угор. влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень. 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув'знення кількадесять селян-неофітів православія на З.
Заг. занепад закарпатськ. населення, з одного боку, і приклад гал. відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтелігенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його осв. і соц. піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до нац. відродження Закарпаття Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був М. Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпатті З 1890-их pp. закарпатськ. темами зацікавилося кілька гал.-укр. вчених: І. Франко (іст. літератури), В. Гнатюк (етнографія), І. Верхратський (діалектологія), С. Томашівський (іст. і статистика). Антропологічні дослідження провадив Ф. Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях НТШ місцеві діячі — Ю. Жаткович (історик) та Г. Стрипський (дослідник літератури). На літ.-мовному відтинку розпочав народовецький напрям В. Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народився говорах. Видатним освітнім діячем першої половини 20ст. був о. А. Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорськ. мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газ. «Наука» та склав ряд підручників, календарів і осв. книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був чисельним, все таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політичні завдання.
Значною мірою під впливом актів політ. самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарпатськ. українці. По містах і м-ках Закарпаття творилися народні ради, які виявляли політ. прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття За приєднання до України висловилися народні з'їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8. 11. 1918), в Сваляві (8. 12. 1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18. 12. 1918) і в Хусті, де 21. 1. 1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 укр. населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з'їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делеґатів до УНРади в Станиславові та на Трудовий Конгрес до Києва. Ужгородська народна рада висловила льояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилась за приєднання до Чехо-Словаччини. В 1919 р. територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана «Гуцульська республіка»), зах. частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культ.-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорськ. уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорськ. губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після больш. перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське нар. комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8. 5. 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центр. Народну Руську Раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатськ. еміграції в ЗДА, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, гол. з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатськ. громад в ЗДА дав 2/3 голосів на користь приєднання. У висліді цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття в Сен-Жерменському договорі (10. 9. 1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус З.
Чес. панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатськ. українців до самоуправного життя. Політ.-культ. розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом.
Адміністративно-політ. організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарп. Русь», поза його межами лишилося бл. 100 000 українців в межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття Другим губернатором став А. Бескид (1923— 33), який однак мав лише номінальну владу. Фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася по лінії дальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарп. Русь» до чотирьох ін. провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935—38) здійснено перший етап автономії (створення губ. ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехо-Словацької Республіки. Політ. життя виявилося на початку в діяльності двох народився рад — укр. і русофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпаття цілий десяток партій, здебільша філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політ. житті, але одночасно розпорошувало місц. сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше неком. послів і сенаторів, все ж таки українці між ними були в меншості. Свідомі укр. діячі виявляли себе більше в культ.-гром., ніж в політ. житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв укр. культ. течії на З., але згодом, гол. з 1930-х pp., коли прийшли більше до слова чеськ. нар. соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, укр. рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народився низів (учительство, студенти), в противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), нац. театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, укр. шкільництво та вплив укр. преси спричинилися до перемоги укр. нац. руху на Закарпатті. Гол. культ. і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпаття були о. А. Волошин, брати М. і Ю. Бращайки, Ю. і Ф. Реваї, С. Клочурак, А, Штефан, о. В. Гаджеґа й ін. Немало сприяли нац. відродженню Закарпаття також українці з ін. земель, які перебували на З., як В. Бірчак, І. Панькевич, А. Алиськевич, В. Пачовський, отець С. Решетило й ін.
Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та б. православної церкви, яка була організована рос. емігрантами й підтримувана чеськ. урядом в противагу до Гр.-Кат. Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. В 1936—37 рр. русофіли намагалися опанувати шкільництво оргцією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культ. таборами й активізувало укр. сторону.
За 20 р. чеськ. режиму на Закарпаття немало зроблено в ділянці техн. відбудови та соц. організації краю (нові шляхи, модернізація міст, гром. будови, лікарні, соц. допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття; проведена зем. реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатськ. бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місц. пром. підприємств були закриті, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Госп. криза поч. 1930-их pp. викликала голод на З., а масове безробіття відбилося в роб. заворушеннях; ком. партія знаходила відповідний ґрунт в цій соц.госп. кризі.
Протичеськ. настрої посилювалися фак-. том централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпаття (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80% складався урядовий апарат, чеські школи були упривілейовані, хоч в більшості їх відвідували євр. діти. Політ. атмосфера кін. 1930-их pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо З., де їй вторували угорськ. меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; укр. нац. напрям, гол. серед молоді, наголошував політ. програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі русофільські кола захопилися ідеями рос. фашизму.
В цій ситуації застала Закарпаття політ. криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнар. подій і внутр. тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з А. Бродіем, якого згодом усунено за угрофільство; гол. уряду 26. 10. 1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорської ревіндикації, українці виступили за будування автономної Карпато-Укр. Держави в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Новий політ.-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон 22. 11. 1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-укр. сойму. Після віденського арбітражу 2. 11. 1938, який приділив Угорщині півд. частину Закарпаття з, м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12. 2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карп. України, які дали значну перемогу Укр. Нац. Об'єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати).
Однак міжнар. події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карп. України. Угорці і поляки вели пропаганду за спільний угорськ.-поль. кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв'язку з призначенням Прагою чеськ. мін. до Хусту ген. Л. Прхали. 15.3. 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорські війська (бл. 40 000). Ще до окупації З., 15.3.1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки А. Волошина. Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон.
Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти укр. діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарп. Краєві», проводячи політику угорщення в культ. житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу укр. активности. В цьому плані були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політературн