Порошково - село, що знаходиться в Перечинському районі Закарпатської області. Порошково розташоване на лівому березі річки Тур'я, в 23 км від районного центру смт. Перечин..
Через село проходить автодорога Ужгород - Свалява.
Населення - близько 4 000 тисяч осіб.
Перші згадки про Порошковому відносяться до 1552. Вже в кінці XVI ст. всі жителі села були кріпаками поміщика Габора Ороса. Пізніше село увійшло до складу домінії Другетів.
Селянські наділи були розкидані по берегах Тур'ї і по схилах навколишніх село гір, де подовгу не танув сніг, і озимі гинули, не витримуючи морозів. Сіяли тому переважно овес, ближче до річки - бобові, частково жито. Врожаї тільки в різні роки задовольняли потреби населення в продовольстві. Полонини відводилися під сінокоси, але доставляти звідти сіно було важко, тому худоби розводили мало. Навіть найбагатший житель села, власник корчми лихвар Вольф мав лише 2 корови, 2 телиці, пару коней і дві пари волів. У своєму господарстві він використовував працю наймитів.
Положення селян погіршилася після того, як з 1711 р. село перейшло у володіння скарбниці. Новоприбулі керуючі гнали селян як піших, так і кінних, на панщину кожну третю тиждень, а в жнива і частіше. Якщо будь-хто через холод, хвороби, повені чи інших стихійних лих пропускав тиждень панщини, його змушували відпрацьовувати в інші дні або ж сплатити в казну 54 крейцера за кожну пропущену тиждень. Селян примушували брати участь в полюванні керуючого і його гостей, що не враховувалося в панщину.
Селяни Порошкового зобов'язані були містити пастухів казенних стад, забезпечувати прикажчиків домінії житлом, їжею і т. п. Кожен кріпак здавав для зимівлі казенних овець по в'язці сіна або сплачував його вартість грошима. Під час збору дев'ятину їм додатково давали два барана і овес для коней.
Феодальні повинності постійно збільшувалися. Крім обов'язкової дев'ятину врожаю, десятини від приплоду, керуючі вимагали з кожного селянського двору по три жмені конопель, міркою лісових горіхів, грибів і хмелю. Не менш обтяжливими повинностями були доставка казенної дранки з лісу, безкоштовне перевезення припасів для розквартированих в долині військових частин.
Обтяжені повинностями і поборами, селяни вели свої господарства примітивним способом. Вся земля ділилася на дві частини: одна - засівали, інша - «відпочивала». Обробляти її було дуже важко. Для оранки доводилося запрягати в плуг по дві пари биків або коней. Щорічно потрібно добриво, але через недостатню кількість худоби гною вистачало лише на дванадцяту частину полів. Отримуючи вкрай низькі врожаї, кріпаки здебільшого змушені були шукати сезонних заробітків і займатися ремеслами: ткати лляної і полотняний полотно, виготовляти гуні. У 1830 р. на 60 господарств припадало всього 74 вола, 42 корови, 4 коня, 15 овець, 28 свиней, 4 кози. Бідняки перебивалися збиранням жолудів, грибів, кори. Вівсяна юшка з деревної корою вважалася в таких сім'ях ласощами. Селяни постійно недоїдали.
У Порошковому у другій половині XVIII ст. були три водяні млини, що давали певний прибуток їх власникам.
За медичною допомогою селяни зверталися до знахарів. Школа була відсутня.
В результаті революції 1848-1849 рр.. була проведена аграрна реформа, однак звільнення від кріпацтва супроводжувалося такою кількістю обмежень, що селяни й надалі залишалися в повній залежності від поміщиків. Уряд обіцяв провести землевпорядкування, але комасація стала справжнім пограбуванням селян. Свідченням разом є протокол від 9 грудня 1864 Селяни просили виділити ділянки для будівництва школи, сільської управи і кузні, для виготовлення саману і видобутку каменю, а також землі під суспільні сінокоси. Керуючий маєтком відхилив ці пропозиції.
Під час роботи комісії із землеустрою в Порошково прибув - під виглядом уточнення меж володінь - керуючий маєтком Шенборна з сусіднього села з метою привласнити частину угідь. І це йому вдалося. Таким чином, якщо в 1859 р. 66 селянських дворів володіли 324 Хольда присадибної землі і городів, 1091 Хольда орної землі та сіножатей, то після комасаціі у селян залишилося 33 Хольда присадибної землі, 739 хольдів орної і сіножатей. В селі проживали 16 колишніх дворових без наділу, користувалися присадибної землею і невеликими сіножатями, а також 39 Хольда, розчищеними від лісу, чагарників і каменів. Після комасаціі вся орна земля і сінокоси у цієї категорії селян були відібрані. Відрізали її і у шести нових переселенців, які важкою працею розчистили невеликі ділянки. Зате священик як і раніше володів 73 Хольда, в т. ч. 24 Хольда орної землі. Він фактично користувався і 6 Хольда парафіяльної землі. 40 Хольда угідь володів дяк. Цих володінь комасація не торкнулася.
У другій половині XIX ст. посилився процес класової диференціації селян. Виділилися сільські багатії, які захопили значні ділянки землі.
Постійними супутниками бідноти були голод, епідемії, невігластво. Наслідком сильних морозів і наповнення в 1867 р. був неврожай. Багато бідняки харчувалися половою і січкою. Організований владою збір коштів для голодуючих нічого не дав. «Якщо допомога зверху не настигне, голод стане смертоносним», - писала газета «Свѣт».
У пореформений період до багатих лісах Тур'янської долини простяглися руки чужоземних капіталістів, зокрема, фірми «Бантлін». В долині з'явилися залізоробні, поташні, кварцовий і хімічний заводи. Невеликий рудник і скляний завод діяли в Порошковому (сліди від них збереглися до наших днів). Ці підприємства вимагали багато лісу, вугілля і робочих рук. Порошково, як і інші села Турянської долини, зробилося одним з постачальників дешевої робочої сили. Обезземелення селяни змушені були наймитувати або продавати за копійки свої руки власникам та акціонерам капіталістичних підприємств, де панували важкі умови праці та жорстоке поводження адміністрації з робітниками. Особливо це було характерно для підприємств фірми «Бантлін». Робочий день тут тривав 12-14 годин, а платили так мало, що ледве вистачало на напівголодне існування. Через відсутність охорони праці часто виникали аварії, що тягло за собою каліцтва, а іноді і смерть людей.
Ще більше погіршилося становище жителів Порошкового в роки першої світової війни. Заводи фірми «Бантлін» працювали для фронту. В кожному цеху стояв військовий наглядач. За найменшу відлучку, непослух, а іноді і просто для «остраху» робітників прив'язували до дерев у лісі і карали п'ятьма ударами палиці.
Не витримуючи важкої праці і жорстоких тортур, робочі тікали. Адміністрація ж за допомогою жандармів і солдат влаштовувала по селах облави.
У відповідь на свавілля і знущання робочі ставали на шлях організованої боротьби. Великий вплив на них справила Велика Жовтнева соціалістична революція. Известия про перемогу Радянської влади в Росії і на Україну швидко докотилися до Порошкового.
На лісопильному заводі в якості робочої сили використовувалися російські військовополонені. Серед них були і більшовики, які вступили в контакт з закарпатцями і передавали їм революційний досвід російських робітників і селян.
У 1918 р. в село почали повертатися колишні солдати австро-угорської армії, які побували в полоні в Росії і бачили на власні очі події всесвітньо-історичного значення. Повернулися і фронтовики, які брали участь в братання з російськими солдатами.
Про напруженні класової боротьби свідчить той факт, що під напором трудящих жандармам довелося тікати з Порошкового. Після цього жителі почали вирубувати панські ліси, використовуючи їх для власних потреб. У той час як біднота виступала разом з робітниками на боротьбу з експлуататорами, кулаки допомагала жандармам. Однак лише до кінця 1918 р. влада змогли придушити революційний виступ трудящих і знову пустити завод
Історія міст і сіл Закарпаття