«Ужанський національний природній парк» - створений на базі регіонального ландшафтного парку «Стужиця» у 1999 році, Ужанський національний природний парк за коротку свою історію зумів зробити кілька кроків уперед, ставши членом Європейської федерації природо-заповідних територій «Європарк», увійшовши в липні 2007 року до списку Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат».
Розташований на прикордонні з Польщею та Словаччиною, парк, як невід'ємна складова першого в світі трилатерального українсько-польсько-словацького біосферного резервату «Східні Карпати», щороку привертає до себе все більшу увагу багатьох науковців, природолюбів, туристів не тільки Європи, але й різних куточків світу своєю природою та історико-культурними надбаннями (карстовими печери біля села Княгиня, місцем падіння у 1866 році найбільшого в Європі Княгинянського метеориту в урочищі Чорні млаки, джерелами кришталево чистої цілющої води типу «Нафтуся», «Нарзан», «Єсентуки», велетенськими деревами «Дідо-дуб», та Дуб «Чемпіон” у Стужиці – найстарішими та найбільшими дубами в Україні, дерев'яними храмами у бойківському та лемківському стилях у селах Кострино, Сухий, Ужок, Сіль, Гусний та ін.). Все активніше освоюється потужний рекреаційно-туристичний потенціал території парку, впевненішим стає сталий розвиток населених пунктів природно-заповідної території.
Історія
Історія створення Ужанського НПП тривала, складна і повчальна. Вона свідчить про розуміння вже в 19 ст. далекоглядними натуралістами значення територіальної охорони природи не лише-для збереження зникаючих видів флори та фауни, але й для підтримання екологічного балансу при зростаючому впливі людини на природне середовище. Для Східних Карпат ця проблема стала актуальною у другій половині 19-го ст. коли через Ужоцький, Верецький та Яблунівський /Татарський/ перевали були прокладені залізні дороги, транспортні можливості яких наблизили лісові ресурси до європейських ринків. Для задоволення їх потреб в деревині почалася масова. експлуатація гірських лісів, яка стала причиною не лише зникання унікальних пралісових фітоценозів та збіднення поголів'я мисливської фауни, але й порушення гідрологічного режиму гірських річок.
У 1870-90 рр. у долині річки Ужа вже існувала залізна дорога а в 1890-х pp. в Перечині побудовано лісохімічний комбінат, який потребував щорічно 70-80 тис.м3 букової деревини. Згодом було побудовано кілька вузькоколійних лісових залізних доріг, що дозволило розширити масштаби експлуатації гірських природних лісів та транспорту деревини на експорт. Розуміючи їх багатогранне науково-природниче та еталонне значення угорські лісівники взяли в 1911-13 pp. під охорону пралісові масиви у Східних Бескидах. У Бескидах на гребені „Ясен” в урочищі „ Стужиця” був виключений з господарського користування буковий праліс на площі 331,8 га.
Після Першої світової війни, коли Закарпаття входила до складу Чехословаччини, Міністерство землеробства та Міністерство шкіл і освіти (в рамках якого був відділ охорони природи) оголосило Стужицький праліс абсолютним лісовим резерватом і включило його у мережу заповідних об’єктів.
На жаль, після Другої світової війни управління лісового господарства Закарпатської області не мало відомостей про стужицький резерват, до підніжжа гори Стужиця була прокладена лісова вузькоколійна залізна дорога і на початку 50-х років частина заповідних лісів була зрубана. На лівобережній частині ріки угорські лісівники взяли під охорону ялицевий праліс в урочищі "Тиха" на площі І4,9 га. Цікава місцева назва цього лісового масиву–"Адамів ліс", яка свідчить про його первинне походження. А.Златнік та А.Гілітцер вважали таку площу резервату недостатньою для забезпечення природних сукцесій і запропонували її збільшити до 110,3 га. Розташований в межах 680-1069 м н.р.м. резерват охоплював частину схилів гребеня „Високий „(1069 м н.р.м.) та верхів'я Янушкового потоку. Головні мотиви його створення полягали у збереженні ялицевих і буково-ялицевих пралісів, серед яких у замкнутій холодній котловині зберігся природний локалітет смерекових лісів. Як констатував А.Златнік, смерека мігрувала сюди з північного макросхилу Бескид і має природне походження. Поширення серед зональних ялицево-букових лісів природних смеречин свідчить про цікаве фітогеографічне явище "зворотності висотних поясів рослинності", зумовлене орографічною будовою місцевості та холодним кліматом. Єдине у верхів’ї басейну Ужа природне зростання смереки цікаве для вивчення історії розвитку лісів у голоцені і може служити аргументом для обгрунтування створення смерекових культур у холодних кліматичних умовах вище 800-9009 м н.р.м. На жаль, у повоєнні роки ліси цього резервату були зрубані. На щастя, в згаданому урочищі ще збереглися корінні букові і ялицево-букові ліси, що дозволило створили новий резерват на площі 25 га.
У верхів'ї басейну Ужа цікавим для вивчення природних лісів є також розташований на лісобережжі річки Уж гірський масив „Явірник”(1021 м н.р.м.), на схилах якого зональне поширення мають моно- та полідомінантні бучини. А.Златнік запланував провести тут в рамках Науково-дослідного інституту лісової економіки довгострокові стаціонарні дослідження ценотичної структури природних лісів та грунтотворчого процесу в них. З цією метою він запропонував створити на Явірнику пралісовий резерват на площі 130.2 га, для якого були підібрані дві ділянки– на гребені „Гола Обуч” (37,3 га) та у верхів'ї потоку Солянського (92,9 га). На них були виконані стаціонарні фітоценотичні, таксаційні та педологічні дослідження, результати яких опубліковано в І938 р. в монографії, присвяченій пралісам Закарпаття. Цікаві повторні дослідження тут провів працівник лісогосподарського факультету Аграрної академії iм. Менделя в Брно З.Гроуби (Z.Hrouby,2000). Він встановив цікавs закономірності щодо спонтанного розвитку букових пралісів, запас яких не змінився протягом 60 років. Працівники цього факультету продовжують дослідження у пралісах Ужаського НПП. Пралісовий резерват на „Явірнику” включений у заповідну зону парку.
Після Другої світової війни при тоталітарному режимі не було можливості одержувати природоохоронну літературу з Чехословаччини та Угорщини ,яка б стосувалася заповідної справи. У басейні потоку Шипот було розпочато експлуатацію природних лісів. Невелика ділянка збереглася лише в урочищі „Воєводино”, де згодом був створений лісовий резерват. Лише на початку 60-х років С.М.Стойко одержав від проф. А.Златніка інформацію про мережу лісових резерватів у басейні Ужа та в інших районах Закарпаття. У Державний комітет охорони природи України автором була подана доповідна записка про потребу відновленння пралісових резерватів в Закарпатті, на підстві якої вони були виключені з експлуатаційного фонду.
Враховуючи пропозиції українських та зарубіжних вчених та потребу збереження в Східних Бескидах унікальним природних ландшафтів, їх оригінальної флори й фауни Державний комітет охорони природи України створив у 1974 р. ландшафтний заказник республіканського значення "Стужиця" (2542 га), який включив і територію довоєнного природного резервату. Він безпосередньо межує із польським Бещадським парком народовим та Словацьким народним парком „Східні Карпати” і створює з ними єдиний природний територіальний комплекс. Таким чином створилась сприятлива ситуація для організації в пограниччі на значній площі спільного заповідного об’єкту. В 70-х роках минулого століття МАБ ЮНЕСКО була обгрунтована концепція якісно нової категорії охоронних територій – "біосферний резерват”, який включав би як природні, так і господарські екоситеми, щоби, таким чином, поєднати природоохороні завдання з економічними потребами суспільства. Завдяки такій новій парадигмі в галузі охрони природи, біосферні заповідники набули широкої популярності , їх мережа стала формуватися у багатьох країнах світу. За ініціативою секретаріату МАБ ЮНЕСКО у травні 1990 року в Києві було організовано спільне засідання національних комітетів МАБ ЮНЕСКО трьох країн. На ньому польська сторона виступила з пропозицією створити у транскордонній зоні Східних Бескид трилатеральний біосферний резерват, з метою вирішення в регіоні як природоохоронних, так і соціально-економічних завдань, яка одержала загальне схвалення. Незабаром польська та словацька сторони подали в МАБ ЮНЕСКО проект створення транскордонного Польсько-Словацького біосферного резервату „Східні Карпати” на базі існуючих в пограниччі національних та ландшафтних парків, який був офіційно схвалений і включений в міжнародну мережу.
Його створення було для української сторони прикладом для приєднання до згаданого резервату також прикордонного Стужицького ландшафтного природного парку. Щоби реалізувати такий задум було потрібно розширити площу резервату та покращити його природрохоронний статус. З цією метою в 1995 р. С.М.Стойко обгрунтував проект створення на правобережжі басейну Ужанського ландшафтного природного парку республіканського значення на площі" 14665 га, який був офіційно затверджений Закарпатською обласною адміністрацією. Оскільки в таких межах ландшафтний парк не репрезентував все різноманіття природної спадщини басейну Ужа був обгрунтований проект створення Ужанського національного парку на площі 39159 га. Національний парк охоплює природні угіддя трьох землекористувачів – Ужанського НПП (39159 га ), без вилучення три лісниптва Велико-Березнянського лісгоспу (24254 га) а також ліси Агролісу. В таких межах Ужанський НПП був затверджений Указом Президента України в 1999 р.
За пропозицією національних комітетів МАБ ЮНЕСКО трьох країн в 1998 р був офіційно затверджений Польсько-Словацько-Український біосферний резерват "Східні Карпати" на площі 208089,75 га. Він включає: з польської сторони Бещадський парк народовий (27833,68 га) та два парки крайобразові –Ціснянсько-Ветлінський (46025 га) та Долина Сяну (34865,41 га); із словацької сторони – національний парк "Полонини"(29805,05га) та буферну зону парку (10973,29 га); з української сторони – Ужан-ський НПП (39159 га), та Надсянський РЛП (I9428 га).