На Закарпатті понад сотня дерев’яних церков, створених кілька століть тому, які передають особливість часу, коли їх зводили. Дві з них входять до світової спадщини ЮНЕСКО. Журналісти«НЕДІЛІ»в ці різдвяні дні оглянули чотири дерев’яні церкви на Великоберезнянщині, аби на власні очі побачити, як громади зберігають спадок із минулого, щоб передати його майбутньому
Зі статусом ЮНЕСКО
Дерев’яна церква в селі Ужок Великоберезнянського району – одна з двох на Закарпатті, яка входить до списку світової спадщини (інша пам’ятка зі статусом – у селищі Ясіня на Рахівщині). Загалом в Україні таких церков вісім.
Голова церковної громади Михайло Куртей виносить із церкви зарамований документ:
– Що це? Звідки?
– То є з ЮНЕСКО!
– Коли виданий?
– 27 червня 2013 року!
Англійською мовою на папері написано наступне: «Запис у цьому списку підтверджує видатну універсальну цінність культурного чи природного майна, яке потребує захисту в інтересах всього людства».
Але винятковий статус, який церква отримала більше трьох років тому, без ентузіазму сприйняли місцеві жителі. Вони впевнені, охорона міжнародною організацією дерев’яної пам’ятки 1745 року мала б передбачати й фінансування, бо нині церквою опікуються виключно парафіяни. А вони не в захваті від великої кількості відвідувачів.
«А що нам із цього?»
Жителька села Ужок Марія Куртей зустрічає гостей безрадісно. Жінка – одна з тих, хто доглядає за храмом у селі, витрачаючи на це час і зусилля, тому питання про відвідувачів і туристів пані Марію напружують: «Чого ми маємо якихось людей пускати!? Тут є стародавні ікони, які ще зберігаються. – Ви не хочете, щоб сюди туристи приходили? – А що нам із цього!? Ми ніякої допомоги не одержуємо, ми утримуємо церкву за свої кошти, за гроші прихожан: гривня, дві, три – хто скільки дасть!»
У сільській раді питання про внесення церкви до списку ЮНЕСКО обговорювали не раз, пригадує Ужоцький сільський голова Михайло Лешко. Підтримки не знайшли й серед депутатів: «У нас на сесії і виконкомі розглядалося це питання разів п’ять. І ніхто не хотів це підтримати. – Чому? – Вони боялися. У нас тут церква в сусідньому селі була, в Гусному, і за радянських часів її відібрали, вона стала музеєм. Люди боялися, що наша церква в Ужку теж стане музеєм. Тому вони таку й зайняли позицію, але після 2013-го вони побачили: те, що церква є під охороною ЮНЕСКО, їм не заважає, то вони собі службу проводять і далі…»
З 1994 року рішенням закарпатської обласної ради дерев’яна святиня є власністю церковної громади. Саме вона й опікується історичною пам’яткою. Два роки тому за майже 150 тисяч гривень із обласного бюджету храм освітили знадвору, встановили захист від блискавок та сигналізацію. А от утримують церкву виключно селяни.
Голова Великоберезнянської РДА Василь Симочко пояснює систему діяльності релігійних установ: «Офіційно ніякі кошти на утримання культових споруд ніколи не виділялися і не виділяються. Це роблять доброчинці, меценати, місцеві підприємці, можливо, хтось зробить більші вклади… Утримують їх, як правило, місцеві громади. Тобто формуються так звані релігійні «двядцятки», які практично їх утримують».
За останнє десятиріччя в церкву намагалися влізти тричі. Однак завузькі вікна святині, завадили крадіям забрати цінності. Сама церква унікальна. Бойківський стиль, у якому збудовано храм, ще століття тому був поширений на Закарпатті та Львівщині. Нині таких церков зосталося кілька. Причому більшість із них поверх дерев’яного ґонту вкриті бляхою. Церква святого Михайла в Ужку залишилася автентичною.
За власним смаком та зі страхом
Дерев’яна церква святого архангела Михайла в селі Вишка збудована 1700 року. Таку приблизну дату визначили краєзнавці, бо точних документальних даних нема.
Церківник Микола Чорнак журналістам розповідає, як будували церкву, котрою він опікується нині: «Вона десь була далеко построєна іще до мене, так її перевезли, волами її возили, знаєте, тяжко було. Не було моторів, як ниська, техніка всяка є, тяжко було. Волами її перевозили, а тут її склали, построїли її тут». 84-річний Микола Михайлович порається біля церковного господарства. Чоловік розповідає, що до 1944 року церква належала греко-католицькій громаді, після приходу на Закарпаття радянської влади – передали православній.
У середині 90-х внутрішні стіни оббили фанерою, а наприкінці ХХ століття дах, що був покритий ґонтом, накрили бляхою. Цим і спотворили унікальний архітектурний ансамбль, кажуть дослідники дерев’яної архітектури Закарпаття. Замінили й старі автентичні вхідні двері. У самій церкві зберігають старі ікони та видання, зокрема Євангеліє XVII століття.
Голова парафіяльної громади Федір Костик показує нам один із раритетів: «Тут на Євангелії пише 1650 року. Євангеліє у нас там є нове, де священик служить, а цев нас зберігається тут так, як музейне, знаєте. Хотіли його реставрувати, ну, але громада не дала його, щоб нікуди з церкви не виходило, бояться, щоби десь щось не потрапило в чужі руки, аби хтось не поміняв нам його…»
Нині деякі члени парафіяльної громади намагаються переконати місцевих мешканців зняти бляху з церкви, утім поки безрезультатно. Люди міркують: бляха зберігається довше, ніж дерево, тому й ефективніша. Твердження сумнівне, бо ж ґонт, або шинґли, спеціально обробляли, щоб такі церкви могли простояти століттями. Та й дерев’яне перекриття також можна міняти, так зберегли вже не одну пам’ятку.
Іконостас – у Росію, фанеру – на оздоблення
1777-й – дата побудови дерев’яної церкви святого Василя Великого в селі Сіль. У XIX столітті храм перебудували, додавши традиційній бойківській церкві барокових елементів. Позначилося на церкві й ХХ століття, коли замінили частину внутрішнього та зовнішнього оздоблення, а стародавній іконостас узагалі вивезли з України.
Церківник Іван Риган розповідає: «Його (іконостас – ред.) вивезли десь ще за радянської влади, вивезли у Росію. Тут уже другі ікони, уже поновлені ікони. – Чому вивезли? – Ну, тоді така була влада. Що хотіли, то робили. – А куди саме вивезли? – Нема даних куди саме. В Росію, а куди – невідомо». Стіна при вході церкви оббита суцільними шматками фанери. А у внутрішньому оздобленні – прикраси зі штучними квітами…
Сучасна система опалення в церкві XVIII століття
Автентичною зовні зосталася церква Покрови Пресвятої Богородиці в селі Кострино з другої половини XVIII сторіччя. Старе перекриття в 70-х роках замінили на новий ґонт, а хрести – на ідентичні з оцинкованої бляхи. А от усередині церква зазнала змін: тут установили сучасну систему опалення, а іконостас перемалювали.
Але прихожани в стародавній церкві бачать свої особливості. Галина Чурей, яка 12 років ходить до покровської святині та допомагає доглядати церковне господарство, пояснює це так: «Розумієте, тут, по-перше, церква дуже намолена. По-друге, тут велика благодать, то я вам можу точно сказати, бо ходила і в ті, і всякі церкви, а тут велика благодать. Цю церкву ми би не проміняли ні на що».
Тетяна ЛЕШКО, «НЕДІЛЯ», ексклюзивно дляzakarpatpost.net
